Проект, що дає можливість не лише почути, а й побачити голоси минулого

4 листопада 2017 р.,  Кременчук, Україна

Про проект

Даний проект одна з перших спроб привідкрити завісу історії та поглянути на трагедію, що сталася з ромами в роки Другої світової війни під іншим, дещо незвичним, кутом зору. У фокусі нашого дослідження –  тема геноциду у спогадах дітей, чий досвід довгий час ігнорувався та лишався незатребуваним. 

У тексті розвідки ми шукаємо відповіді на численні питання.

Чому спогадам ромських дітей майже не приділяли увагу? Як і що пам’ятають ці свідки історії? Чи треба і для чого пам’ятати про ці події нам? Які уроки має винести людство з цього досвіду? І як донести його значимість до сучасного суспільства? 

Спробою відповісти на останнє питання стала графічна частина проекту. За допомогою мистецтва ми намагаємося зробити голоси минулого видимими і зрозумілими, перетворюючи їх на візуальні образи. 

В центрі кожного постера – предмет, чи символ, що яскраво закарбувався у спогадах інформантів і часто був ключиком до порятунку в жорстоких умовах воєнного повсякдення. Таким чином ми хотіли не лише донести до широкої аудиторії ті нечисленні унікальні історії, які вдалося зберегти, а й вивести проблему війни і дитинства на інший рівень осмислення, де досвід виживання у ворожому середовищі для дитини періоду Другої світової міг бути універсальним і відображати історії сотень і тисяч інших дітей не лише у війнах минулих часів, а й у збройних конфліктах сучасності. 

 Проект має також привернути увагу до проблем дитинства в сучасних умовах зростання рівня ксенофобії та ромофобії, коли через бездіяльність відповідних владних структур та загострення проявів правого екстремізму у стихійних поселеннях деяких соціально виключених груп ромів під час нападів та підпалів найбільше страждають саме їх найменші мешканці – діти. 

Наталя Томенко

“Проблематика збереження пам’яті турбує мене до глибини душі, адже це також частинка моєї персональної історії. Тема геноциду ромів увійшла в життя нашої родини ще в роки Другої Світової війни. На щастя, спогади, які передав мені дідусь, сповнені моралі людяності, яка стирає кордони і не зважає на національність та етнічне походження. Але це є радше виключенням із правил, бо у домівки багатьох ромів Геноцид приніс лише нещастя, страждання та смерть”.

Володимир Яковенко

“Моя родина не є винятком, і також постраждала, як багато
інших ромських сімей, під час війни. Пам’ять про тяжкі часи зберігається в багатьох родинах. Але нині все частіше здається, що люди забули уроки минулого. Про це красномовно свідчать події, що відбуваються в світі і в тому числі й Україні. Багато років роми мовчали про ті лихоліття, що випали на нашу долю в часи війни. Тепер нас знову оточує мова ворожнечі, ксенофобія, погроми! Прийшов час нагадати, що ми вже колись через таке проходили…”

Тетяна Сторожко

“Цікавитись розповідями ромів про давні часи я почала ще в підлітковому віці. Так я дізнавалась про те, чого не було на уроках історії. Розуміючи, що, можливо, окрім мене ці історії більше ніхто не почує, інтуїтивно почала їх записувати. Тепер цілком свідомо розумію, що важливо не лише зібрати спогади. Треба зробити все можливе, аби тисячі людських історій не відійшли в забуття разом з їх радощами, болем і стражданням. Ці голоси мають звучати якомога голосніше, попереджаючи людство про небезпеку нових катастроф”.

Тема геноциду ромів довгий час лишалась на узбіччі наукових досліджень. І хоча зі здобуттям Україною незалежності тема Другої світової війни опинилась у центрі численних суспільних дискусій, а в історичній науці накопичилася значна кількість праць, присвячених перебігу військових дій на українських землях, ромську тематику в цих дослідженнях фактично не було висвітлено. Заборона на вивчення т. зв. «етнічних» історій зникла лише із розпадом Радянського Союзу. Наразі у міжнародних наукових колах спостерігається пожвавлення інтересу до ромської тематики, проте знадобиться ще чимало часу, аби вітчизняні науковці почали приділяти їй увагу на рівні з іншими. 

Даний проект покликаний повернути історії ще одне “забуте” обличчя – обличчя ромських дітей, які за часів Другої світової війни разом зі своїми родинами стали жертвами масового винищення з боку нацистського окупаційного режиму.

Збір спогадів свідків ромської трагедії розпочався в той час, коли значна частина ромів, дорослих на момент війни, вже пішли з життя. Діти ж, які стали очевидцями воєнних дій, нині –  фактично останнє покоління, яке може особисто поділитись досвідом життя у воєнні часи. 

Однією із наймасштабніших ініціатив, в рамках якої проводився збір таких свідчень, став проект Фонду історичних відеодокументів «Люди, які пережили Шоа», заснований С. Спілбергом. На сьогодні це одна з найбільших у світі бібліотек цифрових відеоматеріалів. Порівняно з іншими колекціями фонду, ромська – відносно невелика і становить 407 інтерв’ю. Пошукова робота велася у 18 країнах, а зібрані свідчення звучать 17 мовами. Левова частка спогадів були записані на території Польщі (181) та України (135). Ці матеріали лягли в основу нашого проекту.

В умовах окупації життя набирає нового ритму, руйнуються або докорінно змінюються усталені соціальні зв’язки, на перший план виходять зовсім інші цінності та цілі, серед яких насамперед – збереження життя. Саме діти стають однією з найбільш незахищених категорій населення, а для тих з них, на кого поширювалось т.зв. «особливе ставлення» воюючих сторін – шанси на порятунок були в рази меншими. 

Інформанти у своїх розповідях часто звертаються до сюжетів про страждання, поневіряння і постійну боротьбу за виживання. Дуже яскравою лінією майже через всі записи проходить тема родинних стосунків, емоційно складними є спогади про сирітство та вимушене передчасне дорослішання. Доля повністю осиротілих дітей була набагато складнішою, оскільки їм доводилося дбати про себе самостійно. Докучав холод, від якого треба було придумати, як врятуватись; голод, який не було кому й чим втамувати. 

Нестача їжі була основною проблемою, з якою роми, як і багато інших жителів окупованих територій, стикалися повсякденно. Відступ Червоної армії з території України супроводжувався застосуванням тактики «випаленої землі». Аби прогодувати себе (а іноді й дорослих членів своїх родин) дітям доводилось жебракувати, або ж тяжко працювати. 

Серед найпоширеніших наративів є взаємодія з неромськими сусідами та окупантами; вимушене переміщення або переховування. Аби вижити, треба було ретельно приховувати своє етнічне походження. Окупантам часто важко було ідентифікувати ромів, тому для цього заручалися допомогою поплічників з місцевого населення. Але цей принцип діяв і в зворотньому напрямку – іноді заступництва когось із місцевого не ромського населення могло вистачити, аби врятувати цілі родини навіть на краю розстрільної ями. 

Між іншим варто зауважити, що не всі окупанти у спогадах дітей виступали в якості потенційних ворогів, які наводили страх. Деякі німці, які жили в домах мирного населення, допомагали їм харчами і господарчими товарами тощо. 

Незважаючи на вразливість, подекуди дітям все ж вдавалось вижити. Нам складно говорити хоча б про орієнтовну кількість таких випадків, адже ті, спогади, які вдалось зафіксувати – це лише крапля в морі життєвих історій, що потрапили в шторм воєнного часу. Але поряд з цим варто пам’ятати про тих, кому так і не вдалось врятуватися і чиї історії вже ніколи не будуть розказані.  

Сьогодні навіть ті нечисленні спогади, що були зафіксовані та зберігаються в архівних сховищах наукових установ та громадських організацій, залишаються незатребуваними – і передусім самою ромською громадою. Ці матеріали використовуються переважно в академічному середовищі, а для широкого загалу – це лише мовчазні голоси минулого. Така ситуація не може сприяти ефективному вирішенню проблеми збереження історичної пам’яті. А без зв’язку з історією неможливо зруйнувати кордони, основані на чисельних стереотипах і упередженнях, та подолати поширені в сучасному суспільстві антиромські настрої. Даний проект покликаний покласти початок змінам в такій ситуації. 

Кожен обраний нами фрагмент інтерв’ю – це історія про стратегії виживання: пошуку їжі, засобів існування, про підтримку та спасіння, про тяжкі втрати та сувору буденність війни, з якою стикались сам-на-сам її найменші свідки та учасники – діти. 

Під час створення графічних образів для нас було важливо не обмежуватись звичайним ілюструванням історій. У фокусі кожної розповіді – яскраві речі-символи, що стали ключовими в цих спогадах. З одного боку, це дасть змогу донести до широкої аудиторії ті нечисленні унікальні історії, які вдалося зберегти. З іншого – виведе проблему війни і дитинства на інший рівень осмислення, де досвід виживання у ворожому середовищі для дитини періоду Другої світової міг бути універсальним і відображати історії сотень і тисяч інших дітей не лише у війнах минулих часів, а й у збройних конфліктах сучасності, зокрема, актуальної для нас війни на Сході України. 

У різних країнах трагедія, що сталася з ромами, відбувалась по різному, але те, що було безумовно спільним для всіх численних груп в різних країнах – страждання дітей. Ми сподіваємось, що пошук спільних символів та уявлень про минуле послужить поштовхом до напрацювання нових форм репрезентації ромами власної історії в публічному просторі. Проект має також привернути увагу до проблем дитинства в сучасних умовах зростання рівня ксенофобії та ромофобії, коли через бездіяльність відповідних владних структур та загострення проявів правого екстремізму у стихійних поселеннях деяких соціально виключених груп ромів під час нападів та підпалів найбільше страждають саме їх найменші мешканці – діти.

Во врємя войни у сім’ї нас було, щас скажу – шесть. Нас три, і там один і… – п’ять. Було шесть, одна дєвочка вмерла. Шесть було. Ну осталось п’ять. Старша сестра гляділа всих, їсти варила. Усіх няньчила. В школу не могла ходить, того шо батько не розрі…

А я ходила про селі їсти просила. Ну, зайдеш в дом – дайтє кусочек хлєба.. Ну, давали ж люди. Спасіба, не отказували. Давали кусочєк хлєба. Хлєб давалі. Ну хто… Ну, сало рідко давали. Картошину давали… Я все це в торбочку складала і додому своїм несла.

І зімой просили ходілі. Вот, послє войни пошли, це… І во врємя войни ходили. Ходили по хатам і просили. А то, шо люди давали в торбочку клали. Якась торбочка була.

Мій дідусь часто згадував історію зі свого дитинства, як німецький офіцер врятував його родину! Ця подія відбулася наприкінці війни, коли німецька армія відступала. Батьки мого дідуся проживали на той час у місті Кременчук, невелике містечко яке стоїть на березі Дніпра і відповідно розділяється річкою на дві частини. Єдиною переправою через річку був міст.

Залишаючи Кременчук німецька армія переправляла через міст своїх солдатів та техніку. Після закінчення переправи на інший берег німецьким командуванням було вирішено підірвати міст. Поблизу мосту зібрався натовп цивільних, які бажали перейти на іншу сторону, так як знали що незабаром там буде радянська армія. Але нацистські солдати та поліцаї (які були українцями) нікого не пропускали

В тій юрбі був і мій дідусь зі своїми батьками. Йому на той час було приблизно 2 роки. Він сидів на возі свого батька, раптом до них підійшли поліцаї. Вони зрозуміли що сім ‘я мого дідуся була ромською. Зав’язалася сутичка, поліцаї силою почали волокти сім ‘ю дідуся в бік, подалі від дороги, вони хотіли розстріляти їх. На цей галас прийшов німецький офіцер аби з’ясувати, що відбувається. Німець наказав поліцаям зупинитися! 

В пам ‘яті мого дідуся закарбувалося як офіцер підійшов до нього, взяв його на руки і почав з ним бавитися, він підкидав дитину в повітря і казав “Кіндер, кіндер!”. Потім німець підійшов до батька мого дідуся і показав йому фото на якому були зображені його діти. Якимось чином він пояснив прадіду, що в нього є декілька хвилин, аби переїхати міст. Офіцер віддав наказ солдатам пропустити ромів на інший бік. Родина дідуся швидко, не жаліючи коня стала переїзджати міст. Через декілька хвилин після того як вони опинилися на іншому боці Дніпра та трішки від’їхали від мосту, пролунав вибух, міст було знищено. Тобто члени моєї сім’ї були останніми, хто переправлявся через Кременчуцький міст, збудований німцями для переправи.

Значит, когда немцы заняли Киев, нужны были средства существования. Я не мог дома сидеть, потому шо кушать все равно не было чего, иначе б мы с голоду умерли. Мама ждала ребенка… Да. А брат мой он был типичный еврей. Был настоко похож на еврея, шо ему нельзя было выйти с квартиры на улицу. А я немножко меньше был похож. Я больше был похож на ассирийца, будучи пацаном. И у нас рядом, недалеко жила семья ассирийцев большая. Их было восемь человек детей. Они были такого возраста, как я.

Так вот мы друг на друга были похожи. В этой толпе меня отличить нельзя было. И я с ними вместе для того, шобы можно было хоть какой кусок хлеба заработать, я чистил сапоги немцам, итальянцам, мадьярам…

Это было… Вот, где сейчас… На площади Толстого, где щас бывший ресторан «Спорт». Вот в этом, около этого ресторана, а тогда он был ресторан только для немцев, и вот мы немцам чистили сапоги. Нас сидело человек десять-пятнадцать, вот так вот. Все черненькие и все одинаковые. Вот с такими сундучками, две щетки и все чистили сапоги. Я сам ходить никак не мог по улице, потому шо меня сразу же бы арестовали, потому шо я был похож на еврея, как две капли воды. А вот в массе вот этих ассирийцев я как-то скрадывался и меня было не заметно.

И я мог заработать хоть на кусок хлеба. Я мог заработать для того, чтобы… Сестре молока нельзя было купить, а ей нужно было молоко, потому шо она токо, токо родилась. А мать больная, у нее пропало молоко, паралич правой стороны. И вот на меня в каких-то десять-одинадцатый год ложилась такая вот задача.

І євреї жили у нашому місті. Жили, прямо коло нас сім’я була: чоловік, жінка, двоє дітей. Потом виїхали до Ізраїлю. Старенька сховала їх у підвалі. А ромів з вулиці дуже багато побили. Позбирали, вивезли на шахти і постріляли. А кого прямо на вулиці вішали, на базарі. Постріляли, кров прямо річкою текла, километри два по соші (шосе). Тоді ж соша була (мається на увазі, мощена з каміння). Страхіття. І євреїв, і гаджен. Усіх, усіх. Врачів, учителів. Це вбили якогось німецького начальника партизани. Так вони чоловік із тридцять постріляли. Кожного третього. Раз, два, третього розстріляли.

У місті були і партизани. У нас у хаті один жив. Я не знала, а брат Гришка знав. Це старої сусідки хлопець. У плиті у духовці зробив діру. Знаєш духовку. Виколупав у плиті яму і там ховався. А брат це знав і каже: «Галя, іди до старої, двір позамітаєш!». А там німці сигарети курили і окурки кидали. І ми з дівчатками позмітаєм смітю, позбираємо, но не дай Бог піднімеш сигарету. Не давали, дуже злились. Не хотіли, щоб після них брали. А ми позамітаємо, смітю позбираємо, а потом перебираємо. Цьому партизану давав. А хто ж це знав? Батьків побили, а ми удвох.

А третя сестричка, я ж кажу тобі, – замерзла. Пішла хліба просить і замерзла. Ми на саночках уже мертву привезли. Куди дівати? Мороз сорок градусів, положили у пристроєчку. А собаки набігли і згризли. Отак… (показує руками).

Двері у хату були, а у веранді не було. Брат зняв, порубав та у плиту, спалив. Бо нічим топить було.

Как только немцы вошли, они сразу – «цигойнер» и поставили не то, чтобы сказать вам, что поставили охрану – нет. Но уже было над нами и над евреями, мгновенно они собрали… Нас они не собрали, а сказали никуда не выходить – будет идти регистрация. Тем детям, у которых отец был еврей, а мать русская, или наоборот – на груди поцепили голубые звезды. По-моему, шесть углов было у этой звезды. 

У нас, например, в Каховке я видела на груди эти звезды. А таких евреев уже… Никуда… Собирали… На перерегистрацию и вели моих друзей и меня с ними.

Меня забрали от ихнего до… со двора. Когда пришли их забирать, мы были во дворе, играли. Вы понимаете, это ж не то шо… Ну от как с соседом. И тем более у нас было… Не было ни заборов, ничего. Мы жили как одна семья. И меня взяли с ними вместе.

Евреев повели на расстрел. И меня с ними вместе. Ну я прошла, еще до угла не дошла – полицейский… Ну они ж выросли с моими братьями вместе, и он меня выхватывает с этой… Там пыль, то есть мы ж шли все вместе и я с детями, со своей подругой Лилей за руку держалась. Он меня выхватывает и говорит: «ты куда идешь, Лена?» А я говорю: «С Лилей». Он говорит: «Щас же иди домой!» И берет, набрасывает на меня какой-то жакет…

И крикнул мне: «Быстро уходи отсюда». И я убежала, убежала во двор. Конечно, родители не выходили. Я уже сама забежала во двор и там мгновенно я зашла в комнату и больше мы не выходили. Соседи сказали, что не выходите никуда.

Я помню, как отступали немцы. Сначала тихо. Когда отступали, мы даже не слыхали, что немцы из хаты вышли. А когда на рассвете уже ж мама встала, говорит нам: «Слышь, Николай, что-то тихо у нас в селе» А перед этим нас хотели расстрелять.

Да, это рассказывала мама уже, то по маминых словах, говорит, что стояла машина крытая и нас в этот день должны были ночью расстрелять. Это цыган собирали, чтобы расстрелять.

Да, уже мы были на стороже сидим, мама возле окна… А потом, когда настало утро, смотрю говорит, встану, посмотрю, нет той машины? Скрылась машина та, а то мы ждали вчера, что может нам гаплык будет. И когда они вышли, говорит: «Дети нет тут, тихо, спокойно». 

А потом уже, когда началось уже рассветать, так они когда выходили уже, ну не было уже, почти половину села освободили, так они начали палить это… Сожгли склады с хлебом и стоят с автоматами и охраняют, – хочешь хлеб, лезь в огонь и бери, но тушить не давали. Так у меня отец под огнем тем лазил туда в этот барак за хлебом. Ну он уже пригоревший был, вот это помню. И вот только, когда они вот это все спалили, тогда ушли.

Презентація проекту

Вперше пересувна виставка “Їхня пам’ять моїми очима” побачила світ у м. Київ 22 грудня 2018 р. 
Підчас зустрічі історик та дослідник геноциду ромів Михайло Тяглий поділився результатами своїх наукових розвідок про перебіг геноциду на теренах України.  
Ромський активіст
В. Сухомлинів розповів про свій досвід запису інтерв’ю в рамках проекту фонду Шоа та спілкування з деякими з героїв виставки. 
Наша ж команда ж говорила про сучасні підходи та форми роботи з пам’яттю. 

Інтерактивне заняття в м. Ніжин

Наступним пунктом призначення на маршруті подорожей виставки стало місто Ніжин, що знаходиться на Чернігівщині. Тут нас приймала керівниця місцевої ромської громадської організації “Зор”, Марина Бублик. За її підтримки нам вдалося організувати інтерактивне заняття з ромськими дітьми в одній із місцевих шкіл.
 
Та як говорити про непросту трагічну тему з аудиторією, чий вік коливається від 8 до 14? В хід пішли найрізноманітніші підходи неформальної освіти – елементи сторітелінгу, арт та робота в групах, де старші брали відповідальність на себе та допомагали молодшим товаришам справлятись із завданнями. 
 

Наступна зупинка - Будапешт

Будапешт, Угорщина

Центрально-Європейський університет 14 травня, 2019

© 2022, Молодіжна Агенція з Адвокації ромської культури “АРКА”. Всі права захищені.

Передрук та інше використання матеріалів дозволяється за умови посилання на джерело та розміщення гіперпосилання на веб-сайт.

Контакти

Пн. - Пт.: 10.00 - 18.00

Напрямки діяльності

Молодіжна робота

Аналітика та дослідження

Культура 

Освіта

Історія

Медіа

Волонтерство

Гуманітарна допомога