Історії спротиву

Життя ромського активіста в окупації

Януш Панченко —  дослідник ромської культури та мови, громадський активіст, етнограф та історик. Він — ром за походженням. Януш народився у Каховці, що на Херсонщині. Один з тих, хто пережив російську окупацію у рідному місті. Бачив як російські військові окуповували місто, виламували двері будинків мешканців, відбирали чуже майно. Ламала та руйнували. Забрали приміщення ромського центру “Романо Тхан”, який Яуш разом з однодумцями заснували рік тому. Проте ромському активісту вдалось вибратись з окупації. Тепер він розповідає свідчення окупації російських військових  у своєму місті. Продовжує досліджувати ромську культуру. Та мріє одного дня знову повернутись додому.

Лютий. Війна таки почалась

Ранок 24 лютого для Януша розпочався несподівано і не так як зазвичай. Зрештою, як і для всіх українців.  Хлопець прокинувся від вибухів на світанку. Стіни дому напружено тремтіли, а гудіння від ракет не стихало. Відкрив новини, але так і нічого не знайшов, що відбувається в місті. Тоді просто в гуглі написав “вибухи в Каховці”, проте і тут ніякої інформації не отримав. Не розуміючи, що робити далі, відкрив шкільний чат, який був всіяний повідомлення від його учнів про те, що війна таки почалась. Тоді і зрозумів, що ситуація стає все серйознішою. Перше, що вирішив зробити Януш — поїхати за братом, котрий на той час мешкав у Новій Каховці. Саме там чулось найбільше вибухів, а повітря було натомлене від ворожих ракет.   

— Брат сказав, що до них прийшла сусідка і повідомила про початок війни. Вона йому так і  сказала: “Давайте ховатись до бомбосховища”. 

Ворожі танки зайшли в місто

Тридцятилітній Януш разом з сім’єю  до кінця не вірив, що війна таки постукає у двері його дому. Спочатку планували виїхати до Львова на якийсь час. Зателефонували родичам, які мешкають у західній частині України, проте у відповідь почули протилежне. Мовляв, немає потреби нікуди виїджати, бо це все ненадовго.  

— Два-три дні і все закінчилось, — так казали родичі. Відтак думка про переїзд в інше, більш безпечне місто, залишилась на паузі.

З кожним днем Януш відчував тривогу, міркував про те, що буде далі, як розвиватимуться події. Безперервно думав про брата, який залишався по інший бік міста — себто у Новій Каховці. Врешті вирішив поїхати та забрати його до власного дому. Так було спокійніше усім.  Дорога була вкрита непскоєм та військовою технікою. БТРи й військові машини постійно проїжджали повз. Ранок дихав бентежністю. Треба було подолати кілька довгих кілометрів, щоб побачитись з братом та перевезти його у безпечніше місце. Спочатку Янушу здавалось, що у місто приїхали українські військові для охорони та патрулювання. Не йняв віри, що ворожі танки зможуть так швидко  заїхати в місто, пересуватись вулицями. Коли уже разом з братом повертались назад  до Каховки, бачили на шляху десяток вщент спалених та розтрощених автівок. Тоді все стало зрозумілим: у місто прийшли вороги.

—Окупанти, напевно, думали, що Нова Каховка і Каховка — це одне місто. Тому стріляли переважно на околицях Нової Каховки, —  згадуєш Януш. Російські військові протягом всього часу базувались саме у Новій Каховці, тому більш спокійніше та безпечніше було по інший бік — у Каховці. 

Життя в тихій окупації

Перші декілька місяців сім’я Януша Панченко гуртувалась разом з іншими ромськими родинами. Вдень здебільшого залишались вдома, а ввечері слухали гул військових літаків, котрі пролітали над дахами. З часом люди почали звикати та поволі виходити на вулицю. Януш вирішив не сидіти склавши руку, а спробувати зробити щось корисне. Спершу зателефонував до міської ради, де добре знав декого з працівників і запропонував свою допомогу в якості волонтера.Одразу вирішили, що  хлопець зможе постачати продуктами найбідніші ромські сім’ї та привозити їм усе необхідне. Так ромський активіст разом із працівниками Каховської міської ради працювали якийсь час. Пізніше налагодив контакт з іноземними волонтерами — вони надіслали кошти на відкритий благодійний рахунок, а Януш  закуповував продукти та допомагав іншим. Найбільше нестача була у молоці. Тоді дістати його було просто неможливо. Тому в пакунки гуманітарної допомоги клав лише те, що було доступним. 

На мерії знову майорить український стяг

Мешканці все більше і більше звикли до пострілів, котрі лунали найчастіше ввечері та вночі, а вдень продовжували займатись буденними справами. На будівлі міської ради хтось з окупантів почепив російський триколор, але за декілька днів його замінили на блакитно-жовтий. З  того часу життя тихо протікало далі. Якось Януш зрозумів, що у нього все частіше зникає мобільний зв’язок.  Спочатку на декілька днів, далі на довгий період. Стало неможливо спілкуватись з іноземними волонтерами. Згодом діяльність щодо допомоги просто припинилась. 

Травень.  (Не) готувати вечерю для окупантів

9 травня Януш прокинувся о дев’ятій ранку з думкою про ромський центр “Романо Тхан”  в Каховці . Йому повідомили, що двері центру зламали російські військові, а через деякий час взагалі зайняли приміщення, нікого не впускаючи всередину. Для ромського активіста це стало першим тривожним сигналом, щоби прийняти рішення виїжджати з міста. З кожним днем відбувались викрадення активістів та журналістів із Каховки. Коли дійшло до того, що почали зникали знайомі Януша, хлопець зрозумів: це може статись і з ним. Містом все частіше вільно пересувалась російська техніка, а самих окупантів більшало з кожним днем. Мешканці потерпали від гуманітарної кризи — майже не було медикаментів, продуктів та інших необхідних засобів існування. Прилеглі села Херсонщини — Олександрівка, Білозерка, Високопілля ставали ціллю ворогів, а для мешканців — місцем, де дихалось все важче. Російські військові  у будь-яку пору могли зайти до чужих домівок, наказуючи готувати їм вечерю. Забирали техніку та  інші цінні речі. Тих, хто намагався протестувати чи заперечити — били та знущалися. Мешканці виходили з власних будинків посеред глибокої ночі, покидаючи дім. Шукали прихистку там, де могло бути більш безпечно. Щоденно з Каховки виїжджало все більше людей. Місто сиротіло на очах. 

— Ти сидиш  вдома, а він приходить мовчки з автоматом, йде купається, бере все, що йому треба. Якщо робиш вигляд, що все нормально, то йде геть. А як починаєш протестувати — б’є, — пригадує Януш. В місті майже не залишилось родичів та друзів хлопця. Всі виїхали. Напризволяще покинули все. Єдине, що стримувало хлопця — власний дім. Сусідні будинки ставали порожніми на очах. Світла у вікнах майже не  було. Каховка стрімко перетворювалось на місто-привід.

— Коли сидиш в підвалі не розумієш чого тут сидиш, заради чого? Ми вірили, що зможемо повернутись до нормального життя. Але швидко зрозуміли, що так не буде.

П’яний солдат зі зброєю в руках  окупант

На блокпостах людям не вдалося виїхати по кілька днів, а ще гірше — тижнів. Часто втомлені та полишені всіх надій, повертались до окупованих селищ, міст, домівок. Дорогу весь час обстрілювали російські вороги. Когось ранило осколками, хтось помирав просто на очах у родичів. Януш чекав дня, щоб ситуація стала спокійніша. Але такий день так і не прийшов. Вирішив їхати через Крим. Хоч і розумів, що це може бути ще більш небезпечніше. 70 довгих кілометрів — дорога  від Каховки до першого блокпосту у напрямку окупованого Криму. Біля Чонгару перші російські військові зупинили автівку. П’яні та з автоматом в руках, вони почали зовсім неприязно розмовляти з Янушем. Висувати незрозумілі претензії.

— П’яний солдат зі зброєю  в руках. Окупант! Він зупиняє мене і починає кричати на мене. Відчуття  таке-собі, —- згадує Януш смертоносну дорогу через Крим. Всюди гуділи  літаки, їхала техніка. Розтрощена поверталась в окупований Крим, нова — у напрямку України. 

Фільтраційний табір на кордоні

Далі ще один блокпост. Тут Януша допитували декілька годин. Призначили спеціальну “співбесіду”. Забрали телефон та перевіряли всю кореспонденцію. Довгих декілька годин хлопець чекав на свій вирок, прокручував у голові різні варіанти. Весь час думав про мережу інстаграм, в  якій було багато публікацій про спротив ромів проти російських окупантів. Після довгих годин допиту, таки отримав дозвіл на перетин та вирушив до кордону з Латвією. Тут ще 37 годин чекання. Російські прикордонники навмисне не пропускали всі українські авто. Забирали документи. Змушували повертатись на кінець черги. І так по колу. О другій ночі наступної доби, Янушу з родиною  вдалось перетнути російсько-латвійський  кордон. 

Латвія підтримує Україну!

Уже на стороні Латвії, латвійський прикордонник хутко за 20 хвилин перевірив документи та дозволи перетин.

— Я не вірив, що нарешті це сталось. Я кажу прикордоннику: “А що далі? А він мені такий: “Нічого, їдь. Щасливої дороги!”

При дорозі майоріло велике панно на якому було написано:  “Вітаємо вас в Латвії. Латвія підтримує Україну у війні з російським агресором. Ми зробимо все, щоб українці почували себе в безпеці” 

— Від цього напису мені стало якось так добре. Як не було нікого до того. 

Сьогодні Януш мешкає у Берліні в таборі для українських та ромських переселенців.  Він знову відновив контакти з інозеними волонтерами. Намагається всіляко допомагати українським ромам, які були змушені покинути дім в Україні внаслідок російської агресії та панує далі займатися дослідницькою роботою. Цього разу про те, як війна вплине на нове покоління ромів в Україні. А ще Януш мріє відновити ромський центр в Каховці. Та знову відчинити двері рідного дому.

Автор: Маріанна Максимова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

9 + 7 =