Історії спротиву

«Війна — це також історії про добрих людей»

Повномасштабне російське вторгнення в Україну сталося на світанку 24 лютого. День, котрий став кривавий для всіх українців та українок, увійшовши в сучасну історію України. 

Під час російської агресії в Україні Тетяна зі своєю чотирирічною донечкою Варварою перебувала в Маріуполі. Мешкаючи в будинку, під яким знаходиться військовий притулок, першого ж дня жінка змогла переміститися у більш менш безпечне місце. Підвал будинку став домівкою для сотень людей, серед них були дві ромські родини. 

Перше знайомство: на межі між людяністю та стереотипами

До притулку Тетяна з дитиною спустилась першого ж дня. Поступово до них приєднувалось все більше людей, аж поки кількість не перейшла межу двохсот осіб. 

«Спочатку в сховищі було небагато людей, але кількість поступово зростала. Через декілька діб до нас приєднались дві ромські родини, серед них були чоловіки, жінки та діти. Перший час ми особливо не контактували, але якось вони почали пригощати доньку смаколиками. Це було без слів, просто приносили їжу, соки та ласощі. Я дуже ніяковіла й не хотіла брати, але чула у відповідь що це для доньки. Через кілька днів дві ромки — Неля й Тася підійшли з проханням дозволити приготувати їжу в мене у квартирі. Дівчата розповіли, що не мають до кого звернутись. Довкола всі відвертались від них».

Тетяна була одна з тих небагатьох, котра погодилась допомогти ромським жінкам. Вона розуміла, що не може відмовити, навіть якщо інші дивляться на них скоса. Жінка провела дівчат до своєї квартири й дозволила поратись на кухні. В якийсь момент емоції взяли вгору і дівчата заплакали. Зрештою, жінки почали спільно готувати їжу з останніх запасів, які були.  Скупний та крихітний обід розділили на всіх.

“Ми чергували біля телефона вночі, аби сказати «жива»”

Ситуація в Маріуполі ставала все гіршою. Електропостачання вимкнули  першого березня. На наступний день зникла й вода. Люди не мали можливості навіть напитись. Маріупольці були відірвані від зв’язку з рідними, а виходити з укриття ставало страшніше кожного дня.

«Коли світла та води вже не було, до мене підійшли чоловіки дівчат, яким я дозволила приготувати їжу. Мойсей та Василій взяли десь акумулятори, вони запитали чи потрібно мені зарядити щось».

У сховку люди панікували та намагались боротись за своє життя хто як вмів. Інколи відчувалась певна напруженість між усім, хто сидів в укритті. Майже ні в кого не було можливості зарядити телефон та зв’язатись із родичами. Ромські чоловіки, які перебували поряд з іншими запропонували всім користуватись акумуляторами за необхідності. Не шкодували навіть для тих, хто побоявся пускати їх на власну кухню.

Мойсей та Василь відчували вдячність мешканці Тетяні, яка спершу допомогла їхнім жінкам, а згодом не відмовила у допомозі чоловікам.

«Через деякий час «Київстар» припинив працювати на території Маріуполя. Для зв’язку залишився лише «МТС» та й він працював час від часу. Склалось так, що наші роми були одними з небагатьох, хто користувався послугами цього мобільного оператора. Всі охочі брали телефон у Нелі аби подзвонити рідним. З матір’ю я не мала зв’язку понад тиждень і розуміла в якому вона стані. Ми телефонували, але з’єднатись не вдавалось. Я йшла спати, а через декілька годин дівчата підходили й казали, що телефонували поки не вдалось додзвонитись. Тоді я нарешті змогла сказати мамі, що жива. Настільки чудовими були ці люди, що ми всі разом захищали їх перед новоприбулими до сховища маріупольцями».

“Вони їздили за водою під обстрілами, а потім роздавали її”

Через обстріли про відновлення водопостачання взагалі не йшлось. Питна вода стрімко закінчувалась, набрати її можна було тільки ризикуючи життям.

«Емоції здавали, я вийшла на вулицю в сльозах і побачила там Василя з Мойсеєм. Поряд не було магазинів де можна було б придбати необхідні продукти та воду. У них була автівка, тому я попросила взяти мене із собою, якщо їхатимуть до крамниці. Добігти я сама б не змогла – це далеко та небезпечно, а води майже не було. Вони відкрили багажник авто та почали ділитись тим, що мали. Запевнили, що поряд з ними я не пропаду та поки матимуть можливість всім допомагатимуть. Хлопці повністю забивали автомобіль пустими пляшками, набирали воду з криниці та просто розвозили її місцевим мешканцям, ділились з присутніми. Ці ромські родини давали все, що могли. Вони допомагали так, як ніхто».

Після того як біля Тетяни впав снаряд, жінка боялась довго перебувати на вулиці. Відсутність газу штовхала людей готувати їжу під обстрілами у дворі будинку. За допомогою час від часу доводилось звертатись до Василя й Мойсея, вони не відмовились нагріти воду чи слідкувати за полум’ям.

«Іноді я просила посидіти з моєю донькою, а після повернення бачила, що вона їсть щось смачненьке. Якби не вони, то тижні зо 2 у мене б взагалі не було води. На той час вже ніхто не допомагав, а з маленькою дитиною ризикувати було моторошно. Мені постійно передавали пакунки з їжею, консервацією. Ми були не просто командою, а справжніми друзями».

“Хлопці під обстрілами бігали до драмтеатру та дізнавались про «зелені коридори»”

Три тижні люди перебували в окупованому місті, сподіваючись виїхати на підконтрольну Україні територію. Звуки гармат, пострілів, місто накривала пітьма від “градів”. Коли маріупольці втратили зв’язок дізнатися про можливість виїхати ставало дедалі важче. Вранці 15-го березня з’явився шанс і Тетяна разом з іншими скористалась ним.

«Новини про наявність «зеленого» коридору ми дізнавались від хлопців. Вони періодично бігали до драматичного театру та питали чи можна виїжджати. Після чергових обстрілів чоловіки повідомили, що є можливість покинути місто. Це було 15 березня. Я знала, що родини Василя та Мойсея також ризикнули виїхати, але чи змогли добратися до безпечного місця – було невідомо. Лише приїхавши на захід України, мені вдалось зв’язатись із Нелею. Вона розповіла, що всі в безпеці й доїхали до Дніпра, зупинились там».

З підвалу ризикнули виїхати не всі. Ті, хто покинув сховище пізніше розпитував чи доїхали роми до безпечного місця. Люди, які провели пліч-о-пліч три тижні були вдячні ромським родинам за підтримку та  допомогу. Тетяна розповідає, що попри непосильні умови вони були одні з тих, хто зберігав віру в те, що маріупольське пекло незабаром завершиться. Тепер Тетяна більше не боїться. Роми стали для неї надійними друзями. Тими, з ким вона розділила спільний підвал в моменти ворожих обстрілів. Бо війна – це також історії про добрих людей. Саме так каже Тетяна.

 

Текст: Руслана Полянська

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

3 × 3 =