Історії спротиву

Від Дому до Дому: документальна вистава, яка розповідає про втрачений дім та еміграцію під час війни

Вистава від дому до дому

Як українські та ромські активістки зібрались, щоб разом відрефлексувати на тему війни. Та створили документальну виставу про втрачений Дім.

Сни про снайперку

Мені часто сниться, що я класна снайперка.І от мені сниться, що я йду і розстрілюю русню, говорить одна з акторок на сцені берлінського театру “Tak”. Повна зала глядачів пильно вдивляється у театральні дії, мовчки слухаючи та спостерігаючи за рухами та мовою акторок. У декого з глядачів навушники, звідки вони чують синхронний переклад англійською мовою. І продовжують дивитись за кожною дією вистави. Документальна вистава “Від дому до дому”, котра створена спільно із організацією ромської культури “Арка” та інклюзивним театральним об’єднанням “ART-PLAYBACK” створена під час російсько-української війни, документуючи та фіксуючи найбільш травматичний досвід укрїнців в час російської агресії. 

Зберігати пам’ять та фіксувати історію

Як розповідає режисерка документальної вистави Ната Вайнілович, “Від Дому до Дому” це перша спроба показати досвід українок та ромок в час російської окупації на українські території. Це про втрату дому, переїзду, еміграції та  прийняття нової реальності війни. Унікальний соціально-політичний перформанс, який актуалізує та популяризує колективне знання про те, як різні спільноти в Україні переживають життя під час війни, що розпочалася 24 лютого внаслідок повномасштабного вторгнення Росії. Документальна вистава, створена спільно із українками та ромками є першою спробою задокументувати та зберегти пам’ять про історичну подію, що відбувається в Україні сьогодні, на основі свідчень українських та ромських жінок, які внаслідок війни в Україні опинилися перед складним вибором: залишитися в рідному домі чи шукати інший. Хтось втратив свої стіни, хтось будує нові, а хтось досі на роздоріжжі.

Створення документального театрального свідчення відбулось у декілька етапів. Спочатку усі учасниці вперше зустрілись у Німецькому місті Гейдельберг, де намагались рефлексувати про складні пережиті травми втрату дому та війни. Відтак тут збирали документальні історії інтерв’ю учасниць та донорокісторій, де кожна з українок та ромок змогла більш глибше розповісти свою історію втечу від російської агресії. Пізніше цей досвід сублімували у певне мистецьке осмислення документальну виставу. Акторки, котрі зіграли перем’єру в Берліні здебільшого не є професійними акторами. Дехто з них  були тими, хтось поділився своєю історією вперше, але для глядачів оповідав не свій, а досвід інших. Принцип документальної вистави є таким, що усі учасники вистави розповідають історію донорок у найбільш природній спосіб. Тут немає театральної гри, важких та масштабних декорацій, проте є справжність, оголеність слова. Та багато емпатії. У певному сенсі це навіть не театральна гра, а радше документальні свідчення певної історії чи ситуації, яку переживає суспільство зараз.

Документальний театр  як свідчення сучасної історії

Ната Вайнілович режисерка вистави, каже, що опрацьовуючи інтерв’ю усіх учасниць, намагалась  максимально адаптувати їх до сприйняття глядачем та якомога краще й делікатніше донести до аудиторії те, що переживала у собі героїні  вистави “Від Дому до Дому”. Особливо складно було імплементувати цю цілісну історію для іноземного глядача. Навіть якщо під час прем’єри відбувався синхронний переклад дійства, все одно було важливо зберігати певну автентику української мови, оскільки саме мова та вербальна складова є однією з головних  елементів документального театру.

Пережити окупацію та зіграти у виставі про дім, якого немає

Двоє акторок ходять у залі серед глядачів. Одна з них акустично співає ромську народну пісню “Джелем Джелем”. Це Неля Кокуль, акторка вистави “Від Дому до Дому”, ромка за походженням, яка переживала російську окупацію в Новій Каховці, але якій дивом вдалось виїхати з окупованого міста та емігрувати в Німеччину разом з маленьким сином. З іншого боку зали чуються звуки давньої української пісні про червону калину, сенси якої сьогодні набувають  нового значення. 

Я долучилась до вистави про втрачений дім українців та ромів, щоби світ зміг більше почути про те, як зараз українців страждають від російської агресії, каже Неля Кокуль, щойно відігравши спекталь. Поруч сидить її брат Януш. Він також довгий час жив в окупацію на Херсонщині, потрапив до фільтраційного табору ворогів, але одного дня виїхав за межі окупаційного міста  та тепер мешкає у Німеччині. Для Нелі це перший театральний досвід такого масштабу, тому обговорюючи виставу, вона ніяковіє. Проте досвід документальної вистави для неї важлива рефлексія для певного перосмислення того, що сталось  та її родиною та країною.

Вистава про дім як спосіб особистої терапії

Анастасія Тамбовцева одна з акторок та донорок історій. До війни вона займалась  приватною практикою у освітній сфері, досліджуючи питання отримання освіти серед ромського населення, працювала над створенням навчальних матеріалів ромською мовою. 

24 лютого 2022 року повністю змінило життя Анастасії. З Києва дівчина була змушена евакуюватись у більш безпечну зону, відтак переїхала до Румунії. Щоб пережити складний досвід війни, переїзду та втрати дому. Про травму, яка залишається довелось рятуватись різними способами. Один з них участь у домунетальній виставі від Дому до Дому.

Я долучилась до проекту про документальні свідчення  ромських та українських жінок, котрі пережили війну, спільно з організацією АРКА у мальовничому гірському містечку недалеко від Хайдельберга. Там, окрім психологічної та моральної підтримки, ми ділилися власним досвідом пережитого. І згодом, ці історії стали основою документального театру, спектаклю за назвою «Від дому до дому». Спочатку я хвилювалась та мала певні сумніви щодо участі, оскільки відчувала велику відповідальність. Тема війни дуже гостра та болюча. Та після обговорення певних важливих для мене питань з режисеркою, я врешті погодилась, — розповідає Анастасія.

Восени 2022 року весь акторський  склад зустрівся у місті Дрогобич, де  тиждень працювали над спектаклем. А вже у грудні знову побачились у столиці Німеччини – Берліні. Тут і вперше показали свої рефлексії на опрацьований матеріал вистави.

Особливо мені сподобалась ідея сценарію, що всі історії переплетені в одну, кожна акторка зіграла декількох людей, та в жодному разі ми не грали самих себе. Під час виступу відчувалось ніби «возз’єднання» з глядачем – ми всі стали учасниками спектаклю.  Вдячна «АРКА» та «Dokumentations-und Kulturcentrum Deutscher Sinti und Roma» за організацію та реалізацію цього проекту, та за запрошення прийняти участь в ньому, —  підсумовує Анастасія.

Слухати, мовчати, говорити

Під час прем’єри у берлінському театрі зібрались як і німецькі, так і українські глядачі. Після двогодинного виступу,  аудиторія мала можливість спілкуватися наживо із режисеркою та акторами спектаклю. Тут кожен з присутніх висловлював свої думки та переживання щодо почутого. Дехто плакав. Хто просто мовчав. Всі думали про війну.  І про її травми для усіх нас. Документальна вистава від дому до дому знову нагадала про складний досвід часів, котрі переживаємо зараз.

Важко було дивитись. Дуже важко. Але це було природньо все. Ніякої гри на публіку. Це вражаюче. Я знову  і знову пережила цей досвід. Те, що ми всі відчували на початку війни. Навіть чоловіки плакали, які сиділи у залі і дивились виставу. Цей досвід неможливо забути. Щоразу про це нагадую собі. Ще дуже довго ми будемо про це все говорити, думати, слухати,  — говорить Клавдія Сторожко. Вона одна з тих, хто була глядачкою  у залі. І з тих, чию історію взяли за основу документалістики. А ще мені здається, що ті іноземці, які сиділи в залі, вони також дуже проникнутись історією. Вони багато чого зрозуміли, вони розділили з нами досвід війни, яка досі триває, і яку ми всі носимо в  собі,

веде далі пані  Клавдія. Вона мешканка  міста Охтирка. Клавдія Сторожко під час війни та російської агресії довгий час жила в Охтирці, не хотіла залишати свій дім. До останнього чекала. Зрештою евакуювалась до ужгородського притулку. Під час вистави в Берліні, вона знову говорить про досвід, який не може забути. А наступного дня пані Клавдія знову повернеться до рідного дому. До Охтирки.

Авторка: Маріанна Максимова

Фото: Delfin Lakatosz

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *