Історії спротиву

Істина у слові: як ромський пастор допомагає переселенцям

Микола Бурлуцький ромський  пастор, активіст та правозахисник. Він вже декілька років у рідному Харкові займається активною діяльність щодо захисту прав ромських спільнот. Багато працював з молоддю, намагаючись зламати стереотипи щодо ромів в Україні.  Війна змінила все в одну мить: зруйнувала дім Миколи та його родини, змусивши переїхати до іншого міста, щоб розпочати все спочатку. Але не втратити віру. 

Допомагати іншим людям — дає сьогодні сили жити далі, каже Микола, пропонуючи напитись “циганського чаю”. На подвір’ї пахне димом, на якому кипить вода. Зелені листя винограду обплітають хвіртку, пролізають до кімнати, в якій чути голоси дітей та дорослих. На вхідних дверях біла мереживна фіранка, гойдаючись на вітрі  туди-сюди. На дерев’яному столі, вкритий фіолетовою скатертиною великий самовар срібного кольору. З нього Микола заварює справжнього циганського чаю. Принаймні так каже. Потім поволі сідає  до загального столу, розкладаючи  горнятка та пропонує фрукти.

Микола Бурлуцький голова ромської правозахисної організації “Чачімо”, що у  перекладі з ромської означає “правда”, “істина”, а також релігійний пастор церкви святої Трійці. Для нього займатись ромською правозахисною діяльністю це передовсім особиста мотивація та право на голос.

Все почалось у 2005 році у місті Мерефа Харківської області. Тоді на світанку до його дому увірвалась люди у формі з дубинками в руках та без жодних пояснень забрали до місцевого відділку поліції. Окрім Миколи, у автозаку було ще 50 ромів,  з якими працівники правоохоронних органів поводились  ганебно та підступно, і не пояснюючи причину своїх дій, декілька діб знущались над переляканий людьми.

Тоді я не зміг захистити сам себе. Навіть якщо добре знав свої права. То що говорити про тих, які взагалі не знають своїх прав?, розповідає ромський пастор. Після цього випадку відкритої дискримінації, Микола чітко зрозумів, що хоче активно займатись діяльністю щодо захисту прав для найслабших. Навколо себе гуртвав спільноту небайдужих ромів, які прагнули змінюватись та змінювати світ навколо себе. Краще розуміти самих себе та свою роль у суспільстві. Крім правозахисної діяльності пастор Микола вирішив також соціалізуватись та змінюватись через релігію та Бога.

“Бачити свій шлях до світла.  Якщо ти працюєш заради проекту — нічого не вийде. А якщо в тебе є покликання і ти розумієш свою місію – тоді буде результат”. 

Надворі липневе сонце заливає подвір’я. Від немилосердної літньої липневої спеки рятує лише чорний гарячий “циганський“ чай, який Микола вже двічі заливає зі свого самовару. Чути як хтось кладе бруківку чи ремонтує старий будинок. 

Війна в Україні цілковито змінила життя ромської спільноти у Харкові. Але для Миколи Бурлуцького вона почалась ще вісім років тому. У 2014 громадська організація “Чачімо” активно почала допомагати фронту на сході України. Тодішні переселенці з Донеччини, які приїхали до Харкова також включались у громадську роботу організації разом проводили тренінги, навчання, возили гуманітарну допомогу для інших. Об’єднувались та всіляко підтримували одне одного. Згодом допомога для тих, хто цього найбільше потребує, стала однією з важливих напрямів діяльності “Чачімо”.

24 лютого 2022 року Харків, як і більшість великих міст у східній та південній частині Україні російські вороги нещадно бомбили та знищували. У перші дні повномасштабного ворегння Микола разом з дружиною Жанетт та трьома доньками не думали про виїзд та евакуацію. Надіялись, що все мине, а Харків вистоїть перед загарбниками. Проте, коли на початку березня почало безперервно гатити біля їхнього дому, ромська сім’я, довго не роздумуючи прийняла рішення  евакуюватись.  Для пастора Миколи зашилати церкву, спільноту і все, що було напрацьовано протягом багатьох років – складно і боляче, проте, збереження життя своєї родини та інших учасників спільноти – стало піроритетом. Відтак вирішили їхати усі разом. Більше 25 людей зі спільноти також прийняли рішення зачинити власний дім та шукати прихистку в більш безпечному місті України.

Шлях був важкий. Їхали декілька діб. Дорогою на нічліг зупинились у Кременчуці у дому  ще одного ромського активіста Володимира Яковенка.

Мені зателефонував Микола  із проханнями прихисти його та родину на одну ніч, які їхали з Харкова у напрямку Ужгорода. Спочатку я не знав, що відповісти, бо наш будинок дуже малий і всі просто б не помістились би фізично. Проте  порадившись з батьками, ми прийняли рішення поселити їх до себе, а самі на одну добу перебрались до родичів.”, розповідає голова молодіжної організації з адвокації ромської культури “Арка” Володимир Яковенко.

Володимир прокручував у голові різні варіанти, щоб вийняти для Миколи та його родини квартиру, але власник, якому хлопець зателефонував, одразу відмовився, коротко додавши: “Не хочу принимать у себя циганський табор”. Приготували вечерю, постіль та все інше для нічлігу. Відчинили двері свого дому для гостей з неспокійного Харкова. 

В Ужгород ромська сім’я Бурлицьких приїхали на світанку о четвертій ранку. Одразу сконтактувались з місцевою спільнотою ромських активістів, які допомогти з тимчасовим помешканням. Згодом перебрались до родичів дружини Жанети, які мешкають в Ужгороді вже віддавна. Тут у у крихітному домі, в мікрорайоні Радванка, де мешкає найбільше ромів у місті,  Микола Бурлуцький знову відновив свою активну діяльність. Тепер він допомагає ромським переселенцям, які тікаючи від війни, приїжджають в Ужгород без документів та якихось орієнтирів куди рухатись далі. Надає різного роду консультації, співпрацює з місцевими ромськими активістами та депутатами, допомагає з поселенням та всім необхідним. 

Харківський будинок Миколи Бурлуцького зруйнували російські окупанти. Тепер йому та родині нема куди повертатись. Але ромський пастор каже, що найважливіше у цій війні це зберегти світло та людяність. Не розчаровуватись, а працювати далі задля перемоги України.

— Я українець ромського походження. Це моя країна. Все, що ми робимо — це малий відсоток у порівнянні з тим, що роблять наші побратими на фронті. Але кожна наша праця тут наближає перемогу України.

Поки розмовляємо до Миколи підходить його середня донька Павла, обіймає та на декілька хвилин сідає поруч. Висока, струнка, з чорним як земля волоссям. Потім зненацька піднімається і птахою біжить на кухню. Готувати вечерю та допомагати мамі поратись по дому. 

На останок нашої розмови Микола проводжає мене до хвіртки свого тимчасового дому. Читає молитву “Отче наш” ромською мовою, широко усміхається та благословляє. Він мріє знову повертатися у рідний Харків, відбудовувати зруйновану оселю та продовжувати робити те, що важливо.

— Бути тим, хто ти є. Це і є свобода — каже, махаючи рукою.

 

Маріанна Максимова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

ten − 3 =