Історії спротиву

Дім на Десні Івана Івановича

Перше, що я зроблю, коли повернусь в Чернігів – наведу порядки у своєму дворі. Там певно стало брудно, –  каже Іван Іванович. Йому 85. Дитяча усмішка майже не сходить з його обличчя. Говорить повільно й тихо. Часто робить паузу.  Сині джинси, футболка, кепка. Сива борода та очі світлого кольору.

В дорозі

Іван Дементов народився у далекому 1944 у місті Конотоп Сумської області. Він ром за походженням. Належить до етногрупи – серви та руська рома. Іван Іванович називає себе українським ромом, бо каже, що по маминій лінії його предки були саме вихідцями з Українам, а відтак згодом сформували етно групу   серви, яка сьогодні береже свою приналежність до української ідентичності. Пан Іван зростав у дорозі, бо майже все його дитинство минуло у кочовому способі життя. В той час ромські родини та спільноти облаштовували свої кибитки та шатра і відправлялись  в дорогу. Мандрували всієї Україною. Їхали від одного краю до іншого. Зупинялись зазвичай біля водоймищ, річок та озер. Особливо важливо для ромів було знайти джерело з питною водою, щоби могти приготувати їсти, випрати білизну й одяг, їдучи далі. Іван Іванович згадує як, кочуючи зі старшими, йому подобалось розглядати краєвиди  та ландшафти, які бачив навколо: золотисті пшеничні полі, зелені й густі ліси, горбисті полонили й просторі долини. Все це формували тодішні дитячі уявлення про світ, природу, тварин. Для пана Івана вже тоді нероздільний зв’язок людини та природи чітко викристалізовувався у образах та формах, які він дитиною вивчав на ходу, мандруючи у кольорових ромських кибитках дорогою далі. У родини Дементових під час кочівництво було правило: з приходом першого вересня, табір зупинився там де були школи, щоби діти могли разом з усіма іншими піти на свій перший урок та освоювати грамоту.

Табір більше не кочує

Вже у 1956 році всім ромам було заборонено кочувати. Їх було примусово залучено до осілого спосбу життя. Тоді восени президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ «Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом», що змінив спосіб життя багатьох кочових ромів. Обіцяючи працевлаштувати та забезпечити житлом, влада підштовхувала їх до осілості та часто погрожувала виселенням у віддалені місцевості країни. Родина Івана Дементова була змушена осісти там, де їх і зупинила тодішня радянська влада.

Там, де зупиняли, там і мусили осісти. Вот такіє діла були згадує Іван Іванович непрості часи осілості ромського населення у час радянської окупації. Сім’я пана Івана залишилась у Чернігові, котре згодом стало рідним для Івана Івановича.  Там і  продовжив навчання у класі місцевої школи.  Йому тоді було 12. Вчився добре. Навіть відмінно – як підкреслює сам дідусь. Опісля вирішив вступити в училище на ветеринарний напрямок, але зрозумів, що його справжня призначення – це дорога, тому, не закінчивши навчання, почав вивчати правила дорожнього руху, щоби стати водієм.

Після коней мені хотілось більше свободи. От і став водієм. 

Спочатку Іван Дементов працював на буровій машині, будуючи лінію електропередач для місцевого населення. Згодом був водієм трамваю. Батько пана Івана в той час розводив свійських тварин. Займався скотарством та тваринництвом.

Ромські партизани

Час Другої світової війни для сім’ї Івана Дементова був складним, які  для більшості ромів  в період німецької окупації. З чисельної ромської родини, в яких було близько дев’яти дітей – змогли вижити лише троє. Батько пана Івана разом з іншими ромами формували партизанські загони, створювали батальйони та у підпіллі намагались боротись з німецькими нацистами. Іван Іванович каже, що шлях ромських партизанів пролягав аж до західної частини України. Тут їм допомагали і українці, котрі також боролись проти насильницьких окупаційний дій Німеччини. Про сумнозвісний час Другої світової, Іван Іванович розповідає небагато. Він часто мовчить. Або береться одразу згадувати про свій дім у Чернігові.

Дім на Десні

З початком повномасштабного російського вторгнення, Іван Дементов не мав жодного наміру виїжджати. Навіть коли звуки російської авіації гуділи над дахами будинків мирних жителів Чернігова, пан Іван залишився вдома. А коли вулиці стишувались – виходив на подвір’я, спостерігав за своїми кіньми, котрі так і не міг взяти з собою, евакуюючись до іншого міста. Ходив на берег Десни, щоб ще один раз глянути, як сонце  поволі ховалось над рікою.  Довго не роздумуючи, внуки таки вирішили, що Іван Іванович разом із дружиною Олександрою повинні виїхати з міста. Тут з кожним днем ставало все небезпечніше. Нашвидкоруч спакули валізу, поклавши туди все необхідне та евакуювались у західну частину України. Вже тоді У Чернігові російські окупанти підірвали міст, тому вибратись із оточеного міста було вкрай складно та непросто. Сьогодні двоє внуків Івана Дементова продовжують волонтерити, залишаючись у Чернігові.

Мрія про повернення

-У тебе є моря і ріки, і озера, і ліси, і гори, і долини. І родюча земля, яка годує пів світу. Це ж треба, очікі не взяв. Тепер не бачу. , – Іван Іванович витягає з кишені білий аркуш паперу, на якому кульковою ручкою невеликий вірш. Коли Іван Іванович на початку війни залишався у своєму Чернігівському домі, нікуди не плануючи виїжджати – багато міркував про сьогоднішні події.  Я ото все думаю чому на Україну нападають, – і не чекаючи відповіді, сам собі відповідає Бо вона гарна у нас яка! знову дивиться на аркуш білого паперу в клітинку. Тепер його голос більш спокійний, а слова – менш чутні. 

Зараз в сімдесятип”ятирічний Іван Дементов разом із дружиною Олександрою мешкають в одному з санаторіїв Трускавця. Дні тут спливають один за одним. У монотонності та невідомості. Іван Іванович бідкається, що до зими не витримає, бо найбільше чого йому б зараз хотілось повернутись додому в Чернігів. Відкрити хвіртку подвір’я. Навести порядок всередині. Порозмовляти з сусідами. Привітатись з кіньми. Та знову побачити рідну Десну.

Не хочу ні за кордон. Ні ще кудись. Нікуди не хочу. Тільки додому,  – його голос знову тихий. А очі, котрі ховаються у поморщеному обличчі повні смутку. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

eighteen + 5 =