Просторі поля, дерев’яні вози та кибитки, довгі спідниці-кльош та квітчасті сукні. Череваті чоловіки з густими вусами у кутастих шерстяних шапках, радісні музиканти зі скрипками на плечах у золотих сорочках і смутні жінки, окутані кольоровими хустами з під-яких прозирає чорне, як земля волосся. Замурзані діти, що босоніж ступають на землю, допитливо позираючи на дорослих та на світ, який навколо них. І чоловік, який сидить на м’якому, розкішному дивані, пильно вдивляючись у фотокамеру.
На голові у нього — корона. У руках — булава. Навколо картини, позолота, порцелянові крихкі фігури, вази, квіти та вазони. Його б можна було прийняти за якогось короля чи навіть вождя спільноти, якби не його простацькі шльопанці, одягнені на босу ногу.
Такими є герої документальних світлин фотографа з Польщі— Пьотра Войцеха. Ромський світ, який автор відкриває для себе та інших, залишаючи певну загадку. Чар таємничості, який відкриває глядачеві не лише споглядання, але й розуміння та переосмислення.
Прийняття іншого свого
Пьйотру Войцеху — 56. Він польський документальний фотограф, який більшу частину свого професійного життя присвятив для дослідження ромів у Польщі та у Центрально-Східній Європі. Працював у Gazeta Wyborcza, де опублікував понад 30 фоторепортажів. Автор документального проєкту “Цигани. Варшава-Бухарест” над якими працював з 1992 по 1995 рік.
Проїхавши дорогу від Варшава до Бухаресту, Пьйотр на свою фотокамеру фіксував буденне життя ромів. Часом дуже злиденне та складне. Проте, у світлинах польського фотографа завжди простежувалися якась непереборна вітальність життя. Святковість і радість моменту.
“Коли хтось починає жити поруч з нами і їхня культура, яка є суттєво іншою, та яка не завжди нам подобається, тоді чар отого іншого світу раптом кудись зникає. Як і толерантність до людської інакшості. Але для мене важливо пам’ятати: я — документаліст. Я повинен спостерігати. Не засуджувати, а прийняти. І намагатись зрозуміти. Хоча це непросто”.
“Polska dla Polaków, nie dla Cyganów”
У 1996 році на восьми польських вокзалах відбулась культова фотовиставка Пьйтра Войцека про життя польських та румунських ромів. Автор свідомо вибрав концепцію експозиції під відкритим небом у місцях, де прибувають та відправляються потяги. Куди розгублені “вимушені переселенці” повинні їхати світ за очі та куди веде дорога, що немає ні початку, ні кінця.
Тоді екпозицію намагались зірвати польські скінхеди, які табунами зібрались навпроти виставки з провокативними плакатами “Polska dla Polaków, nie dla Cyganów”, погрожуючи та викрикуючи гасла своєї ідеології. Це не зупинило Пьйтра продовжувати досліджувати ромське життя, намагаючись і далі відкривати та показувати його для поляків. Пізніше автор працює над темою Карпатських ромів та починає очолювати відділ фотографії Gazeta Wyborcza у Варшаві.
Війна і весна
Ми зустрічаємось з Пьотрем одного квітневого дня 2022 року. Довкола йде війна й квітнуть дерева. Цього разу Пьйтор приїхав в Україну, щоби фіксувати долі українських переселенців, які страждають від російської агресії. І поки Пьйтор збирає матеріал про українців та українок, що напханими вагонами прибувають “Укрзалізницею” до переповненого Львова та Дрогобича з Краматорська, Сіверськодонецька та Маріуполя, мені вдається знову перемотати плівку в часі та повернутись до періоду мандрівного життя ромів і фіксування їх в об’єктиві польського фотографа.
Тихі води Вісли
Міст Стефана Грота-Ровецького веде через ріку Вісла у Варшаві. Тихі води, що ховають у собі безліч таємниць. Тут Пьотр вперше зустрівся віч-на-віч із ромськими світом, який згодом став одним із важливою темою його документального дослідження.
“Під цим мостом вони будували свої життя. Я прийшов туди вперше, щоб поговорити з ними. Намагатись зрозуміти. Але я не брав з собою камери. Бо не хотів одразу змушувати їх до чогось. Коли хтось приходить до когось у спільноту, то не треба одразу виносити з їхнього внутрішнього життя щось назовні. Тому я не хотів просто прийти, поверхнево зробити якісь світлини і піти без розуміння. Перші дні, коли я приходив під міст, були певними моментами довіри. Ми намагались нав”язати контакт один з одним”.
З Варшави до Бухаресту та останній знімок
Кілька днів поспіль Пьйтр просто приходив до нових суддів у гості. Сидів поруч. Слухав та спостерігав. Лише за кілька тижнів спільного знайомства зробив перший знімок. А далі другий, третій. Так вийшла ціла серія документальних фото, над якою автор працював від осені аж до весни. Одного дня, вчерговий раз йдучи на зустріч зі своїми героями, замість звичного розміреного життя, побачив хаос, страх та відчай.
Патруль польської поліції примусово виселяв усіх ромів, що мешкали під мостом, нахабно запихаючи їх до тісних автобусів та вивозячи аж до Румунії. Єдиною причиною примусового виселення, як тоді розповіли працівники поліції, було те, начебто під мостом ромські родини незаконно створили кладовища та ховають своїх померлих родичів просто в землю, а це загрожує епідемії для всієї Варшави. Але ні могил, ні захоронених родичів там насправді не було. Лише згусток холодної землі, який залишився після рейду поліції.
Наступного дня Пьотр відправився за своїми ромськими героями до Румунії. Віднайшов тих, з ким контактував та продовжував фотографувати їхнє життя.
“У той день їхнього виселення, я встиг ще сфотографувати останню групу ромів, яку під ранок уже запакували до автобуса і під наглядом поліції виселили за межі Польщі”.
Йти, але повертатись
Коли репортер чи документальний фотограф працює зі своїми героями протягом довгого часу — місяцями, ба навіть роками, переосмислення їхньої інакшості — світу, цінностей та певних кодів культури й традиції, приходить лише згодом. Так відбулось у Пьйотра з героями його документальних фото.
Лише через декілька років безперервного дослідження та польової роботи з ромською спільнотою, автор почав більш глибше розуміти цей народ: не лише поверхнево, зачаровано й, у певному сенсі, легковажно. Але й входити у їхнє середовище, а відтак бачити усі слабкості, проблеми та драматизм. Тепер його не приваблювали лише кольорові образи, а більше цікавили труднощі, з якими стикаються ці люди упродовж свого шляху до невизначеного пункту.
Врешті так чи інакше приходить розуміння: у цій культурі, котра пов’язана із герметичністю та замкненістю у суспільстві, ти — гаджо.
“Інколи хочеться просто піти і зачинити двері за собою. І більше не повертатися. Але все одно повертаєшся. Тоді ти знову приходиш, намагаючись зрозуміти правила того дому. Стараєшся бути делікатним, щоб нікого не ранити. У той момент поволі приходить емпатія та толерантність, про що ми так часто говоримо зараз. Але якої насправді дуже важко навчитись”.
Продовжувати фіксувати життя, яке проминає
Сьогодні Пьотр Воццек має намір знову повернутись в Україну. Цього разу, щоб зафіксувати життя українських ромів в час війни. Тих, які, як колись їхні предки, були змушені залишати свої домівки та тікати світ за очі. І тих, котрі залишаються на рідній землі чинячи опір російським окупантам. Виборюють свій клаптик рідної землі. Бо знають — їхній дім там, де сонце сідає за обрій. А золоті промені променяться пшеничними полями випалених українських степів.
Читайте також: Натан Маркман: “Мистецтво — єдиний спосіб, завдяки якому я можу говорити про важливе”
