Діаспора

Перші роми на території України — шлях поневірянь та майстерності

Майже від самого початку міграції на територію Європи, ромський народ зазнавав поневірянь, які з роками лише посилювались. Поки Західні уряди створювали антиромські закони, на Сході ситуація частково відрізнялась. Дослідники вважають, що на територію сьогоденної України перші роми потрапили в 15-16 століттях, переховуючись від рабства та переслідування, саме ця східноєвропейська гілка змогла частково пристосуватись та почати вести напівосілий спосіб життя вже протягом перших століть.

Складність досліджень полягає у тому, що території України в різні часи були приєднані до інших держав: Речі Посполитої, Великого Князівства Литовського, Молдавського князівства, Австрійської, Турецької й  Російської імперій, СРСР й УРСР, Чехословаччини, Польщі, Угорщини та інших. Звісно, політика впливала на мігрантів та загальні настрої населення. Дослідники зауважують, що на терени сучасної України роми мігрували здебільшого з нинішньої Словаччини, Румунії, Молдови та  Польщі. Загальною причиною були гоніння та антиромські засади, які легітимізувалися на законодавчому рівні. Нині важко стверджувати, якою мірою поневіряння 15-19 ст. були «зовом крові», а якою нав’язані суспільством, що жадало підкорити, обкласти податками, а подекуди навіть зробити рабами.  Держава різних країн протягом тривалого часу намагалась проводити політику заборони кочівлі та переведення ромів на осілий спосіб життя. Спроби мали різну успішність та впроваджувались в першу чергу з метою контроля. Ситуація погіршувалась тим, що керівники тогочасних європейських країн передавали права на «юридикцію» над ромами їх «власникам». Це значно ускладнювало взаємодію з державою та віддаляло ромів від ймовірної інтеграції, погіршувало рівень життя, побуту.

Роми на теренах України: перші згадки й побут

Збережені донині документи свідчать, що перші згадки про розселення ромів на теренах сучасних українських земель відноситься до 15-го століття. Такі дані містяться в грамотах польських королів, литовських статутах та львівських актових книгах. Переселення ромів на територію нинішньої України почалось з тих земель, які перебували у володінні Польської держави в зазначений історичний період. Про перших ромських мігрантів згадується в саноцьких актових книгах за 1428 і 1436-і роки, а також у львівських за 1428 та 1455.

Антиромські настрої розповсюджувались територією Західної Європи й швидко дістались польських земель. Вже 1557 року на сеймі в Польщі було прийнято першу постанову про вигнання ромів за межі країни, а потім підтверджено 1565 року. Саме гоніння призвели до перекочування ромів на малозаселені прикордонні райони, а саме південні території сучасної України. На період 16 століття роми вже були невід’ємною частиною українського суспільства. Більше того, місцеве населення почало переховувати переселенців, які надавали різні ремісничі, ковальські послуги, розважали танцями, ворожінням та прирученими тваринами. У Литовському статуті 1588 року була зафіксована неприпустимість перебування кочовиків на території Речі Посполитої. Трохи згодом уряд почав законодавчо обмежувати населення, яке приймало сторону кочовиків й погрожувало вигнанням з країни. Пояснювалось це тим, що можуть вони бути шпигунами та нести загрозу країні. Повністю виселити ромів було складно й на цих землях почали впроваджувати “політику контролю”. За для цього було встановлено посаду “ромських королів”, які мали б наглядати за своїми підвладними. Ймовірно, що посаду повинні були займати представники спільноти або наближені до неї, але насправді обіймали її неродовиті польські шляхтичі, які між тим не отримували великої данини та не відрізнялись особливими привілеями. 

Посада хоч і була спадковою, але королі змінювались чи не щороку. Дослідники вважають таке явище логічним тільки якщо за гарну роботу посадовцям давали більш привілейоване місце. Цікаво, що донині науковці не знайшли жодного розпорядження чи наказу, виданого королями. Себто невідомо, яким саме чином здійснювалось керування всередині, враховуючи, що кочовики не дуже підкорювались владі. 

Роми Малоросії були кочовими, що переміщувались з місця на місце, і осілими. Поступово з Лівобережжя представники переходили на територію Слобожанщини. Перша згадка про ромів у Харківській губернії приходиться на 1699 рік (с. Змієв). Спочатку процес оселення йшов погано і більша частина ромів таки обирала кочовий спосіб життя. Деякі дослідники вважають, що феномен пов’язаний з відсутністю жорсткої влади на територіях, що постійно причиняло наплив біженців з інших країн. Показово, що на середину 17-го століття ромів Лівобережної України не пригнічували в правах. Деякі представники долучались до Визвольної боротьби й про козаків ромського походження збереглись згадки у “Реєстрах всього Війська Запорозького”: Васько Циган, Федір Циганський, Степан Циганчук та інші. 

Так, відсутність антиромських законів та жорстких політичних рішень спочатку не створювало умов для відмови ромів від кочівлі. Це можна прослідкувати через збережені архівні дані. На період 1765 року в полкову Чернігівську канцелярію надійшла інформація, що здебільшого вони займаються торговельною діяльністю та приїздять на зимові ярмарки. Були осілі, які сплачували податки, а за деяких кочових ромів поручались їхні осілі знайомі. Масове переведення ромів на осілість в згаданих територіях припадає на 17-18 століття. Саме в цей час з’являються селища: Циганівка Каменського повіту Чернігівської губернії, Цигани Червоноградського повіту в Галичині та ін. 

Запорізька Січ була остаточно приєднана до Російської Імперії у другій чверті XVIII ст. На цій території мешкали роми (серви та ймовірно влахи), які займалися ковальством, коновальством, а також водили ведмедів. Згідно з записами дослідника Баранникова вже у 18-му столітті значна частина ромів на цих територіях мешкала осіло. Саме вони утворили етнографічну групу так званих “українських ромів” в середині 20-го століття. Селились здебільшого по 40-50 осіб у місцях зі степовим кліматом, який вигідніший для утримання коней. Від’їжджали від своїх домівок ненадовго на всілякі ярмарки та заробітки. Дослідники зауважують. що цей період супроводжувався кризовими явищами в традиціях ромів. Осілі частково відходили від звичаїв та адаптувались до навколишніх обставин, переймали традиції місцевого населення. Ймовірно, страх перед повною культурною асиміляцією й ставав однією з причин відмови від осілого способу життя в деяких родинах.

На 1792 рік в межах Катеринославської губернії було відзначено 1000 ромів – державних селян. У 17-18 ст. звичними житлами для ромів були шатра, наведемо цитату з праці І. Маркевича: “Наприклад, в списках наданих Слобідською сотнею йдеться, що Козоренко з родиною мешкають одним шатром, Золоторенко – одним, Андрій Бризенко з родиною – одним шатром”. Згідно з документами, які збереглись в Харківському історичному архіві, роми мали різне матеріальне становище. «Батуринський ром Василь Мина займає 200 рублів та утримує на хлібі», «Павло Мащенко дає у посаг своїй дочці пару коней, два великих срібних кубки, до цього ще плаття та інше жіноче вбрання». Деякі документи мають детальний перелік. При цьому здебільшого у володінні ромів були коні та рухоме майно на певну суму – у когось 20-50 рублів, у інших від 100 й вище.

На території України роми були вимушені сплачувати оброки до Військової Малоросійської скарбниці. Ситуація трохи змінилась на початку 18-го століття, тоді оброк почав збиратися раз у рік на відкупі. Завчасно по селах, містах і містечках розголошувалась інформація про пошуки бажаючих взяти ромській збір на відкупі. Таким чином держава не вступала в контакт із ромським населеннями, але вимагала, щоб ставлення до нього було відповідним і їх не обкладали непосильными податками. З 1757-го року тимчасовим отаманам дозволяється проводити суди над ромським населенням та слідкувати аби ті не займались непристойностями. Через 9 років ромське населення зобов’язали на рівні з іншими обрати для себе постійне мешкання, щоб увійти під відомства сотенних і полкових правлінь. За правами в цей проміжок часу роми мали нижчий статус, аніж місцеві селяни, наприклад за вбивство рома стягувалась сума вдвічі менша ніж за іншого селянина. 

На Правобережній Україні подальші права та обов’язки ромів регулювались універсалами Київської громадянсько-військової комісії, яка докладала всіх зусиля для переведення ромів на осілий спосіб життя. Зокрема, для обрання місця проживання та офіційного повідомлення про нього ромам давався один рік, по закінченню якого їх визначали бродячими й починали переслідувати. Дії мали успіх і масовий перехід відбувся у середині 18-го століття. 

Майстерні конюхи та ковалі

У більшості документів 18-19 ст. йдеться про «спеціальний заробіток ромів», що тотожній «звичайному ромському промислу». Одним з головних була торгівля кіньми, до цього представники ставились з усім серцем, то була улюблена справа. Дослідники вважають, що звідси й пішла приказка «торгує як циган кіньми». Постійна діяльність, пов’язана з тваринами мала свої наслідки. Роми були чи не найкращими конюхами, мали навички догляду та лікування. “Ми зустрічаємо в Малоросії циган конюхів, у Чернігові живуть цигани Іван Білоусенко та Микита Романович, які мають досвід у кінній діяльності…”.

Ще одним напрямком діяльності, в якій роми були вправні, стало ковальство. Ромологи наголошують, що серед простого народу прикметники “циганський” та “ковальський” були тотожними. З п’яти ромів, що мешкали у Слабінській сотні в 18 ст. четверо кували метал та розводили ведмедів. 

Досліджуючи заробіток, неможливо оминути інші способи добування щоденних коштів — ворожіння та заговори від різних хвороб, зцілювання після укусів змій. У таборах були люди, які зналися на народних методах лікування, травництві. Причиною цьому були постійні переміщення й поганий доступ до медицини. Коли табір приїздив на нові території, то місцеві мешканці часто звертались по допомогу до ромських знахарів. У вкрай скрутному становищі кочівники могли вдаватися до крадіжок, але такий спосіб заробітку не підтримувався громадою, адже спричиняв конфлікти з міцевим населенням та псував взаємовідносини. Ворожки та цілительки часто виконували функцію психологів, заспокоювали та вселяли надію в населення. Цей факт став максимально помітним саме в період Другої світової війни, жінки чекали своїх коханих й потребували підтримки. Після прибуття на нові території, жінки йшли до селян та пропонували поворожити й попросити натомість хто що дасть, популярним був також продаж речей, виробів. Чоловіки працювали, займались сезонними заробітками, але гроші від цього надходили не одразу. Таким чином жінки заробляли швидше й на щоденні потреби, часто годуючи цілі табори.

Окремо варто зазначити про майстерність ромів у виготовленні підков, голок для шиття, ножів та пряжок. Майстерність в обробці металу спонукала ромів займатись котлярством, лудженням, трохи згодом виготовленням прикрас зі срібла та золота. Науковці наголошують, що традиційно ромське населення займалось прирученням тварин, зокрема карпатських відмедів. Займались також виготовленням вугілля, земляного мила або перепродажем старих речей. Звісно, що поза увагою не залишалось музичне мистецтво ромів, народні концерти та заробіток за допомогою своїх талантів. 

Споконвіку українці порались на землі, це й стало діяльністю до якої намагались привчити ромське населення. Втім, до цього роми завжди відчували відчуження зі зрозумілих для них причин. Представники влади, а потім дослідники часто пояснювали невдалі спроби залучити ромів до роботи на землі – небажанням останніх, відчуженністю. Втім, ті промисли та ремесла, якими роми заробляли на життя передбачали часту зміну місця перебування. Чоловіки виконали сезонні роботи, жінки поворожили та вилікували кого могли, а далі справ для заробітку не було. Навчання роботі на землі потребує не одного місяця, у період яких теж було необхідно мати кошти на існування. Тому табір переїздив на іншу територію, раз на 2-3 роки могли повернутись на попереднє місце. Ті ж кого намагались змусити та насильно привчити до праці на землі — часто починав голодувати й з часом попри заборони таки виїжджав у інші поселення. З документів, які збереглись видно, що роми рідко займались землеробством, а “бавились” ромськими промислами та доглядом за кіньми. 

Наявність табору автоматично означала, що роми можуть бути задіяні в господарстві місцевих мешканців. Так, чоловіки часто влаштовувались на сезонні роботи, дехто з селян не мав коней, але орати поле мали всі. У нагоді ставали ромські скакуни. Заробляли збором врожаю, заготовками на зиму.  Причому займались цим разом з українським населенням. За приклад дослідник наводить родину Янковських, яка була осіла, а її глава сплачував повинність та працював, купуючи для казенного заводу коней. Історики зазначають, що здебільшого утримання ромського народу покладалося на плечі тамтешнього населення. 

Ставлення місцевого населення 

Взаємовідносини кочівників та місцевого населення не завжди були простими, але мали економічні взаємозв’язки. Взаємодія відбувалась постійно попри поодинокі випадки недовіри й сварок. Втім, історики зазначають, що тамтешнім завжди імпонувала близькість ромів до простого народу й те, що останні не намагались “влізти” у заможні прошарки. Це робило ближчими, аніж з іншими іноземцями. Ймовірно саме навички адаптуватися до умов дозволяли ромам швидше знайти спільну мову з місцевим населенням. Їжа, костюми, релігія були схожими, а подекуди однаковими з ромами – все це й примирило українське населення з новими сусідами.

З часом селяни звикали до ромів, що приїжджали до них. Етнологи наголошують на взаємодії місцевого населення та вибудові іноді тісних, дружніх зв’язків. Здебільшого місцеві, які приймали родини ромів у себе вдома, були або літніми й не мали дітей поруч, або самотні вдови. Роми любили приїжджати на зимування в одне й те саме місце й намагались встигнути до перших морозів, а тамтешнє населення часто навіть чекало “своїх” кочівників.  До якої б країни не мігрували роми, всюди знаходили можливість зовнішнім виглядом продемонструвати, що приймають релігію народу, серед якого знаходяться. Вже в 18 століття були християнського віросповідання. Цей фактор зближав місцевих з кочівниками та осілими. Роми того періоду були глибоковіруючими, але тяжіли й до власних традицій, які часто місцевими сприймались як забобони, але не засуджувались.

Література: 

1. Микола Бессонов.,Історія циган – новий погляд.

2. Плохинский М. Цыгане Старой Малороссии. – M. 1889

3. A. Mirga, N. Gheorghe, Romowie w XXI wieku. Studium polityczne, Kraków 1998, s. 15.

4. Маркевичъ. Обычаи, поверья, кухня и напитки Малороссию,. стран. 47, 49 (вертепная драма). Номисъ, стран. 21. Хар. Ист. А р х.М .К ., № 13348.

5. Шевчук-Бєла Я. В., НУ “ОЮА”,. Правове положення циган Малоросії та інших земель Російської Імперії у У XVIII-XIX століттях.

6. Зіневич Н.О. Цигани в Україні:формування етносу та сучасний стан / Н. О. Зіневич// Український історичний журнал. – 2001. – № 1. – С. 40–52.

 

Читайте також: Істина у слові: як ромський пастор допомагає переселенцям

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

eleven − three =