Діаспора

Пам’ять та уроки Другої світової війни…

Побічні ефекти гуманізації суспільства, які зараз у європейських країнах проявляються в масових симпатіях та романтизації новоспечених російських дисидентів, що втікають з російського мордору та осідають в демократичних європейських столицях, наштовхнули мене на спогади, вже трохи затерті роками, що минули. 

Фото: Тетяна Сторожко

Це був 2015 рік. Тоді я вже мала за плечима досвід десятків наукових конференцій, виступів, публікацій, навчалася в аспірантурі, працювала над дисертацією… А от із середовищем неформальної освіти та громадського активізму тільки-но починала знайомитися. Події 2013/14 років разом зі зміною геополітичного курсу нашої країни принесли глобальні зміни для мого внутрішнього самовизначення та сприйняття власної ідентичності. Це був бурхливий період, коли стільки нового, по-новому, вперше і все це надзвичайно хвилююче. 

Я отримала запрошення взяти участь у семінарі “Пам’ять та уроки Другої світової війни” у Франції, у демократичній столиці Європи, – місті Страсбург. Дуже почесна та хвилююча для мене тодішньої пропозиція. Перша самостійна подорож так далеко, без старших колег чи групи однолітків. Перше самостійне планування подорожі, заявка на отримання візи, бронювання квитків на літак… Хвилювалась настільки, що великими літерами в блокноті виписала базові фрази англійською “my name is Tania”, “how can I get to…” etc. Хоча вже тоді могла вільно спілкуватись англійською. Хвилювались мої рідні. Брат дав свою банківську картку, на яку відсипав купу грошей “про всяк випадок” і потім за сповіщеннями моїх оплат із тої картки повідомляв батькам “Заплатила за їжу – не голодна”, “Купила якийсь квиток, все добре – не загубилась”… Таня ж не пробивна і така скромна, як вона там сама?

Перший вечір неформального знайомства у Молодіжному центрі проходив у невимушеній атмосфері. Нам роздали бейджі зі вказаними іменами та країнами, які ми представляємо. Учасники та учасниці неквапливо пересувались залою, вчитувались у написи на бейджах і заводили знайомства. Сама соромилась до когось підходити й першою починати розмову, тому з полегшенням зітхнула, коли, мовби реагуючи на мій бейдж, люди один за одним самі стали до мене підходити та спілкуватись. Точно пам’ятаю, першим заговорив хлопець із Польщі:

– Ти з України?– Так.

– Тобі буде тут дуже-дуже непросто. Але не хвилюйся, ми тут є, ми з тобою. 

Далі був хтось із Грузії: 

– З України? Сама?

– Мабуть, не сама, десь ще мала бути дівчина з Одеси. 

– Ти хоч розумієш, куди ти приїхала і що тут буде відбуватися? Не бійся, якщо що, – ми тут, ми з вами. 

Такі діалоги повторювались у різних інтерпретаціях, але з одним і тим же посилом. Я не розуміла, про що йдеться. Я приїхала на семінар. Я – молода дослідниця історії, і тут ми будемо говорити про історію, про збереження пам’яті. Я привезла з собою історичні фотокартки зі своїх польових досліджень і зможу розповісти про знахідки закордонним колегам… Що тут може такого бути? Мені навіть не різонуло вухо, що велика частина учасників спілкується російською. Надто велика. Трохи навіть заспокоїлась, – якщо не впораюсь англійською, мене все одно зможуть зрозуміти. Вже в ході семінару дізналася, що його рівноцінними організаторами виступають Рада Європи та якийсь-там департамент російської федерації. Відповідно, до цього були визначені квоти на відбір учасників (50% складали громадяни рф, 50% – “всі інші”), а також на тренерський склад. Професорів для теоретичних лекцій запрошували координатори все того ж якогось-там-департаменту-рф. 

Однією з найбільш очікуваних частин програми для мене була зустріч із тими, хто пережили геноцид. Тоді я чи не вперше слухала виступ Раймонда Гюрема, рома із Франції, якому вдавалося 11 разів втікати з концтаборів. Того разу я ще не познайомилася із Claudia Margelu та Saimir, які завжди супроводжували Раймонда. Довго говорив “ветеран”, привезений з росії, довкола якого кружляли всі організатори від департаменту-рф. Говорив про “вєлікую пабєду”, “вєлікій подвіг”, як “красная армія нас всєх спасла”. Правда, бодай про якісь битви та свої особисті подвиги на них розказати нічого не міг. Його ще жовторотим юнаком наприкінці війни взяли на “стажування” до спецслужб. Там же в кабінетах він “вислужував” свої нагороди, там “виборював пабєду”. 

Потім планувалось практичне заняття. Учасників об’єднали у маленькі групи, і вони відправилися спілкуватися зі “свідками історії” за підтримки досвідчених фасилітаторів. Мені дуже кортіло потрапити в групу Раймонда і послухати більше про досвід рома, якому вдалось пережити геноцид. Але мені безапеляційно вказали на куток із червоною софою та повідомили, що мене закріплено за групою російського ветерана. І я поплелася вслід за своєю скромністю слухати про подвиг ветерана. Група отримала завдання дізнатись про ставлення ветерана до існуючих комеморативних практик, отримати поради, що можна було б вдосконалити, як краще вшановувати ветеранів. 

Та здавалось це “достояніє партії” зумисне ігнорувало питання учасників семінару. Він вклеївся в мене своїм проникливим поглядом, який був значно молодшим і жвавішим за його старече тіло: 

(Учасник): Как ви находітє встречі с вєтєранамі, коториє організовивают в школах…

(Ветеран): Ето ви, баришня, с Украіни?

(Я): Так, я. 

(У): А не моглі би ви…

(В): Што за бєзобразіє ви там творітє в Кієвє. Давно откололісь? Самі пріползьотє на колєнях…

(Досвідчена_Фасилітаторка): намагається вирулити розмову в заплановане русло. Після пари вдалих питань, щось знову пішло не так.

(В): І значіт, баришня, когда вєрньотєсь к сєбє НА Украіну, пєрєдайтє там…

(Я): Коли приїду В Україну. 

 (В): Што??? Говорю, пєрєдайтє НА Украінє, чтоби оні одумалісь і возвращалісь назад.

(Я): Не зможу від вас нічого передати, бо не їду НА. Я повернусь додому В Україну. 

На цьому моя участь в роботі групи закінчилась. Треба було бачити ці страшні очі, повні ненависті. Здавалось, якби ми були наодинці, він би вчепився мені в горло й забув про свій поважний вік. Досвідчена фасилітаторка потім довго перепрошувала за ситуацію. Та ж маю підійти з розумінням – людина поважна й вік поважний, що тут поробиш?

Я вже й не думала почути більшого позитиву з наступного пообіднього освітнього блоку. На учасників чекала панельна дискусія із виступами “достопочтєнних” російських професорів із триповерховими регаліями, які все одно ніхто не запам’ятовував. Та, пригадую, там все ж затесався виступ якогось європейського експерта, який мав “необачність” назвати сталіна, його свиту та всю його епоху тоталітарним режимом. Ще й наважився порівняти його із режимом гітлера. Складно описати, як підскакувала на м’яких стільцях почтєнна професура, як вони потім клекотіли і шипіли, вимагаючи вибачень за такі порівняння. 

Далі заскрипіла центральна скрипка, чия партія мала стати ключовою в цьому мракобєсії – почала свій виступ пані професорка з якогось дуже елітного московського вишу. Я вже не могла фокусуватися на її чеканній мові, хотілось закрити вуха, щоб бодай якось відгородитись від цієї наруги, що лилась із її вуст. Навіть зараз до мене долітають уривки фраз про коричневу чуму, бандерівців, націоналістів, кровожадних вбивць, злодіїв, що вчинили переворот на київському Майдані, а тепер знищують мирне населення, вбивають невинних немовлят на стражденному Донбасі. При цьому наші очі схлеснулися і, здається, її зверхній погляд більше нікого не помічав у переповненій залі, крім мене. Всі ці звинувачення летіли прямо мені в обличчя. Я машинально піднялася і повільно покрокувала на вихід. Дзвін від моїх підборів під тиском навислої тиші пульсом віддавав у скронях. Далі чула, як за мною грюкнувши зачинились двері. За момент мене наздоганяли кілька учасників із російської делегації: 

– Как ви посмєлі вийті во врємя виступлєнія госпожи какой-то-там??? Обьяснітесь нємєдлєнно! 

– Я з України. Я була на Майдані. Ще будуть питання? 

Не знаю, скільки часу пройшло, коли Рукса, одна з тренерок, яка працювала від Ради Європи, знайшла мене в якомусь із закутків, всю в сльозах. Перепрошувала за ситуацію, говорила, що це неправильно, так не мало статись, вони не знали, що будуть такі промови. Втішала та плакала разом зі мною. 

Перед вечерею було ще декілька ходаків, які підповзали дізнатись, “как я могла”. Потім насунув кремезний молодик, – автор типу-документальної стрічки про Донбас “Здєсь живут люді”: 

– Ви будєтє на прєзєнтаціі фільма вєчєром? 

– Ні.

– Почєму ето???

– Бо не бажаю. Бо я з України.

– Ви сільно пожалєєтє, одумайтєсь. Очєнь совєтую бить. 

Але ми не були. Не була я, не був хлопець-поляк, грузин, і ще багато-багато тих, які першими підходили знайомитись у перший вечір і всі ці дні були зі мною поряд. На нашу компашку всі дивились косо, наче на угруповання терористів.

Наступного дня прилетіла отвєточка. На ранковому колі, де традиційно мали бути енерджайзери і проговорення програми дня, вся російська делегація вишикувалась парадною шеренгою і по-індичачому надимала груди, на яких бовталися полосаті чорно-помаранчеві бантики. Та європейці – люди виховані, – не стали придиратися до зовнішнього вигляду делегатів і зухвало не звертали уваги на ті окраси. Тоді, по завершенні першої сесії, вийшла главна делегатка, видно, відповідальна за георгієвський парад, і попросилася до мікрофона: 

– К нам многіє сєгодня подходят і спрашивают значеніє лєнточєк у нас на груді (насправді – ні, всім пофіг; тільки мене тягнуло на блювотний рефлекс від того мерехтіння перед очима). Так вот, ето ми ні на кого нє нападаєм. Ета лєнточка – сімвол нашей вєлікой пабєди, єю ми чьтім память наших дєдов, коториє за нас воєвалі. Ато всє інтєрєсуются і нє знают такой важной часті історіі.      

 

Далі була екскурсія до одного з концентраційних таборів, де нам розповідали про криваві злочини нацистів. Дорогою туди до мене в автобусі на хвилину підсів блакитноокий юнак, здається, його звали Ваня, але я не впевнена. Він прошепотів мені на вухо: 

– Мы не можем говорить вслух, что думаем на самом деле. Они среди нас. Их отправили слушать, что мы будем тут говорить. Они постоянно нас слушают. Но я хочу, чтобы вы знали, вы делаете правильные вещи В Украине. Я тоже историк, я вижу, что происходит. Спасибо вам.

Після цього мій колега зник на задніх сидіннях автобуса. 

***** 

Після таких “пригод” і хвилювань мене дуже довго не покидало відчуття наруги, наче наді мною вчинили якесь колективне насилля. Знадобились роки, щоб відрефлексувати і скласти докупи всі пазли тих днів. 

Та був від цього семінару й позитив. До нього я ще не була особисто знайома з Джонатаном (іншим членом тренерської команди, з яким ми співпрацюємо тепер уже багато років), мало розуміла що таке тренінги, як їх проводять, але, спостерігаючи за тим, як він та Рукса робили свою справу, я поволі зачаровувалась цією сферою. Повернувшись додому, я не мала жодної гадки, що треба робити, щоб стати тренеркою, але не могла позбутися бажання одного дня стати “як вони”, говорити про складні теми доступно й цікаво, без сухого академізму.  Пройшли роки навчань, спроб і помилок. Я таки стала тренеркою та фасилітаторкою. Маю товсту папку з сертифікатами, що засвідчують мої компетенції, і, здавалось, знайшла своє щире покликання. 

Але війна похитнула не тільки моє життя і плани на нього, вона змусила засумніватися у виборі справи мого життя. Через десятиліття досліджень та викладання історії геноциду, роботи зі спогадами жертв тих подій воєнного часу, я усвідомлюю, що ми досі не змогли навіть наблизитись до розуміння тих жахів, через які пройшли ці люди. Тільки проживаючи дні за днями в країні, де розгортається повномасштабна війна, жахаєшся від того, скільки всього лишається поза кадром, скільки болю ніколи не буде описано, скільки досвідів та історій загубляться поміж рядків прийнятних наративів… 

Після 2015 року було ще багато зустрічей і однозначно гарних спогадів з освітніх заходів страсбурзького молодіжного центру. Ці позитивні моменти закріпили за цим містом в моїй уяві образ місця сили, де формується та розвивається громадянське суспільство. Тепер я бачу, як усі ці цінності плюндруються і викривляються. Лише зараз повною мірою розумію, як ця велетенська машина зла використовує міжнародні інституції, покликані стояти на сторожі демократичних свобод і цінностей, у власних кривавих інтересах. Мені моторошно, бридко і просто не вкладається в голові, коли європейські гуманісти вже тепер, у дні війни, намагаються примирити нас із пересічними росіянами. Вони намагаються присоромити нас за небажання діалогу та підтримки пересічних… Ми ж за демократичні цінності, так? Маємо зрозуміти, як їм складно і тяжко, як вони там бідні страждають і ризикують кожної секунди. А скільки треба хоробрості, щоб втекти до Берліна, чи Відня, прикриваючись війною в Україні…

В такі моменти хочеться встати й вийти, як на тій лекції. Мене не буде на ваших кінопоказах примирення. Я вже не та сором’язлива дівчинка. Мені болить, в мені клекоче лють. І тепер мене не змусять сидіти на червоній софі й покірно слухати.

Я сама вирішу, кого любити, а кого прощати. І “пересічних” немає в жодному зі списків. 

 

Авторка: Тетяна Сторожко, ГО «АРКА»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

7 + 8 =