ДіаспораІсторії спротиву

Остання шинель

Події розгортаються в 1941 році у ромському колгоспі Лолі Черґін. Нацистський режим дедалі сильніше просувається територією Східної Європи, розпочинаючи кровопролитні битви одна за одною. У той самий час влада країн, що захищаються збирає армію бійців різної національності, віку, статусу.

Ромська родина Хлєбнікових отримала звістку про призов найстаршого сина до лав військовослужбовців. На тлі війни новина сколихнула весь рід, але надія на краще спонукала до підтримки. Родина мала непоганий заробіток, батько сімейства — Михайло був тямущим чоловіком, за що його обрали головою колгоспу. Все це вплинуло на дитинство дітей, тому в свої 22-роки найстарший син — Павло мав непогану вдачу та був освіченим парубком. Спочатку хлопець поїхав на навчання до танкової школи, в якій провчився півроку, за які отримав навички володіння зброєю і опанував «залізних коней» війни. У вересні 1943-го хлопець з побратимами вирушив на поле бою, час збігся з наступом нацистської армії й рідне селище Павла опинилось у прифронтовій зоні. Військові рухались дорогою, прокладеною неподалік стріхи Хлєбнікових. Звісно, хлопець не зміг пройти повз і попри правила покинув колону, аби попрощатися з рідними. Окрилений, в довгій армійській шинелі, юнак влетів у батьківський дім. Розуміючи скрутне становище, залишив трохи власної їжі сімейству, поцілував батька-матір і взяв двох молодших братів на руки, за якими раніше частенько пильнував. Всі разом вийшли на широку селищну вулицю, хлопець попрощався з сім’єю та приєднався до колони, а батьки ще довго стояли просто неба, аж поки армія не зникла за горизонтом. 

Запеклі бої супроводжувались перемогою, але наслідки боротьби пригнічували юного Павла. Своїми переживаннями він ділився з близькими, розповідаючи про наболіле у листах. Смерті цивільних, зруйновані будинки, випалені околиці — ница частина реальності, в якій доводилось існувати. Попри складнощі, юнак побачив перемогу над ворожим режимом, взяв учать в найзапекліших боях та дійшов переможцем до Берліна. Павло Хлєбніков дослужився до звання капітана та після закінчення війни залишився на Сході Німеччини. Одного разу Павло зі своїм товаришем майором завітав до сусідньої військової частини. Військовослужбовець, який відчинив двері виявився колишнім однокласником Павла. Військові вирішили трохи відсвяткувати таку зустріч, але на жаль посиденьки мали трагічний фінал. Військові дії нещодавно закінчились і на території було чимало диверсантів, в межах безпеки дальні фари вмикати заборонялось, таке рішення стало фатальним для компанії. Дорогою до військової частини Павла, компанія потрапила у автокатастрофу. Павло загинув разом зі ще одним військовослужбовцем — майором, який був за кермом. А ось другові дитинства пощастило й він вижив.  

Фото: з архіву родини Павла Хлєбнікова

Минули роки й до містечка, в яке переїхала родина Павла, завітав військовий. Він розшукував місцевих ромів і під час пошуків зайшов до невеличкої їдальні. За одним зі столиків сиділа компанія трьох парубків, звідти лунали вже знайомі ромські слова. Як виявилось його метою було знайти Катерину Хлєбнікову — матір Павла. Мабуть, волінням долі у компанію ромів з їдальні потрапив його молодший брат — Михайло. Військовим виявився той самий однокласник, який бачив Павла перед самою смертю. Він розповів, що сталось та віддав сім’ї каску, танкові навушники, фотографії й останню шинель загиблого. Ці речі стали сімейною реліквією, що передається поколіннями та зберігається як символ пам’яті про героя та опір, який чинили роми. 

Зі спогадів Михайла Калугіна двоюрідного брата Павла Хлєбнікова.

Довідкова інформація: Створення ромських колгоспів та артілей було складовою радянської політики колективізації, яка активно втілювалась в життя в 20-30-х рр. ХХ століття. Основною метою таких дій стосовно ромських громад було переведення їх на осідлий спосіб життя. Проте насильницький підхід влади врешті-решт звів ці намагання нанівець і загальмував процес осідання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

5 × 4 =