ДіаспораІсторії спротиву

“Ніколи знову”: ромські та українські активістки осмислюють травми війни

Протягом липня до околиць німецького містечка Гeйдельберг з’їхались ромські та українські активістки, в межах проєкту “Переосмислюючи “ніколи знову”, щоби разом відрефлексувати на тему війни, військових травм та переосмислити колективну та особисту історію у війні з російською агресію в Україні.

Молодіжна агенція з адвокації ромської культури “Арка” організувала п’ятиденний ретрит  в мальовничій локації для того, щоб спільно проговорити травматичний досвід втраченого дому, війни, болю та віднайдення власних сенсів у сучасному контексті, який проживаємо. Головною темою спільного перебування став документальний театр, який об’єднав учасниць із різних куточків України та змусив проживати досвіди, набираючи нових сенсів історії та колективних травм покоління. 

Проєкт під назвою “Переосмислюючи “ніколи знову” — став початком довготривалої ініціативи, мета якої налагодити взаємний діалог та підтримки молоді, яка вимушено покинула власний дім через російську агресію в Україні, але попри це вона не перестає бути активною частиною суспільства в Україні чи за її межами. Як розповідає співзасновниця молодіжної організації з агенції адвокації ромської культури “АРКА”, дослідниця ромської культури, активістка, правозахисниця, “АРКА” — Тетяна Сторожко, проект матиме два етапи, які будуть поєднані документальним театром, активізмом та діалогом, а головне – розумінням того, що кожен, хто сьогодні проживає війну  має право на слабкість,  але водночас є сильною ланкою спротиву та активізму.

Перший етап проєкту створив п’ятиденну зустріч, де об’єднав спільної ниткою історії переселенок з різних частин України – Донеччини, Харкова, Києва, Чернігова, Львова, Ужгорода, Дрогобича, Трускавця, а також інших міст Європи. Біль, який проживали разом учасниці, став у певному сенсі внутрішньої реабілітацією та важливими наративами для спільної розмови. 

Голова молодіжної організації з агенції адвокації ромської культури “Арка” — Володимир Яковенко , у перший день проєкту, привітав усіх учасниць в онлайн режимі із рідного Кременчука, додавши, що єдність ромських та українських активістів в час боротьби, показує світові нашу готовність до спротиву, а отже відкритість та включеність у глобальній процеси сучасної історії. 

Зустріч та відверта розмова з військовим психологом, терапевтичні заняття різного роду, спільні вечори та обговорення нових ідей щодо підтримки ромської та української молоді німецькими партнерами — все це стало важливою частиною прешого етапу проєкту “Переосмислюючи “ніколи знову”.

“Сьогодні існує проблематика  того, що  багато ромської молоді внаслідок війни в України, покинули рідні міста та були змушені виїхати за кордон. Як наслідок, у них майже не залишилось простору для обміну думок та спільних інтересів. Наше завдання – створити цей зручний та комфортний спейс для взаємного обміну, спілкування. У певному сенсі побудувати міжнародну мережеве спільну, де наша молодь могла реалізувати себе та тримати нерозривний зв’язок зі своєю культурою, домом, історією. Зрештою, цей захід – є частиною нашої великою і глобальної стратегії”, — розповідає художниця, ромська активістка, співзасновниця молодіжної агенції і двокації ромської культури “АРКА” — Наталія Томенко.

Під час пятиденної зустрічі у Німеччині, всі учасниці проєкту разом з організаторам мали можливість зануритися у техніку та механізм документального театру, який зумів створити безпечне середовище, а відтак на прикладі театральних вправ та занять краще розібратись із внутрішніми травми, викристалізувати мозаїку історій та переживань, яку хотілось вилити у симбіоз людських відчуттів.

Наталія Вайнилович – координаторка плей-бек театру “Відображення”, організаторка фестивалю арт-плейбек “Разом”, тренерка, документальна режисерка та та, хто усі п’ять днів фіксувала думки та історії учасниць, органічно поєднуючи їх із майстер-класами, воркшопом та арт-терпатією, розповідає, що документальний театр — це передовсім можливість відкрити в собі те, що часто залишається непроговореним. Техніка та вправи документального театру дають можливість краще зрозуміти себе та процеси, які відбувається в контексті суспільних змін.

Учасниці не лише розповідали історії, але намагалися їх зіграти максимально правдиво. Перевтілюватись в акторів, у котрих замість театральних костюмів – звичайний одяг. А  на місці декорацій – емоції, відчуття, аркуш паперу, написаний лист до рідного міста, спогади та багато болю. Історія кожної з учасниць оживала та ставала видимою. У ній з’явилися кольори, настрої, характери. Будинок в Чернігові, рідне подвір’я десь на Донеччині, евакуація з Охтирки, спогади про Кременчук, розбомблені вікна батьківського дому десь під Києвом, бажання побачити рідну землю — усі ці спогади повертали кожну з дівчат метафізично до рідного міста, будинку, вулиці. Вони набирали нових сенсів та вдихали життя там, де здавалось б його не може бути. Кінцевою лінією п’ятиденного документального проєкту, стало обговорення пережитого досвіду, який для кожної з учасниць командної роботи дав розуміння майбутніх орієнтирів. А далі — спільний показ та презентації документальної вистави у Берліні вже незабаром. А поки що, кожна з учасниць проєкту, повернувшись у свої міста (тимчасові або постійні) привезла з собою трохи більше  внутрішньої сили. Та бажання рухатись далі, навіть якщо війна триває.

Автор: Маріанна Максимова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

5 − 3 =