Колонка

«Роми волонтерять та допомагають армії», – режисер Іван Сауткін

 «Я обрав тему маленької людини, яка робить велику справу. Роми волонтерять та допомагають армії»,  – режисер Іван Сауткін.

 

Іван Сауткін – режисер реклами та кіно. Один із авторів проєкту BABYLON’13. В доробку Івана чотири документальних і три художніх фільми, понад двісті рекламних роликів. Нещодавно Іван зняв документальну стрічку про ромів-переселенців із міста Гостомель, котрі, як і інші українці, були змушені тікати від війни у найвіддаленіші куточки України. Робота над зйомкою зайняла два дні. Режисер відправився до Ужгорода, де відшукав одного із героїв своєї стрічки – Василя Каналуша. Їздив на могилу його сина. Спілкувався із людьми в таборі, відвідав будинок, де жила велика сім’я на 29 осіб. Слухав історії ромів та фіксував їх. 

 

Ми поспілкувались із режисером про те, яку роль відіграють роми у час війни та їхню участь у громадянському спротиві на тлі воєнного стану.

 

Фото зі зйомок документальної стрічки про ромів

Іване, ви один із засновників документального проєкту  про громадянський протест BABYLON’13, який розпочав свою роботу під час Майдану та Революції Гідності.  Сьогодні BABYLON’13 документує та фіксує російсько-українську війну. 

Чому саме тема ромів стала однією із провідних у вашій документальній роботі?

 

Ми зараз знаходимось в Закарпатській області. У мене троє неповнолітніх дітей, яких я вивіз до своїх друзів. Нині ми мешкаємо у друзів в Хустському районі. Вони анархісти, я не є анархістом, але ми чудово співіснуємо і живемо разом цією комуною. Зараз роботи знімаємо втрьох – я, моя колишня дружина та її подруга, вони працюють на Суспільному. Цей фільм – наш колабораційний проєкт. Оскільки ми мешкаємо всі разом, то маємо одну техніку на трьох. І, звісно, я не єдиний автор цього фільму, робота співавторська. 

 

Я давно знайомий з правозахисником ромської громади Ужгорода. Мені було цікаво подивитись, що відбувається зараз, по-перше, з ромами, а по-друге мене хвилює тема расизму й дискримінації до ромів, бо вона несправедлива особливо зараз. Ви ж бачили по фільму там майже у кожній родині є діти, які воюють. Наприклад, син Василя Каналуша – одного з героїв фільму, був у Маріуполі. Він був ранений, його вивели з Маріуполя і в блокаді він не знаходиться. Але що з ним зараз навіть не знаю. Тобто вони воюють у найнебезпечніших частинах війни. 

Є ще одна причина, чому мене цікавлять роми в цьому контексті. Ми тісно спілкуємось з батальйоном «Азов». Одна з наших співавторок з 2015 року знімає великий документальний фільм про  бійців батальйону. Російська пропаганда закріпила за «Азовом» імідж одного зі зразків нацистської орієнтації України. Вони постійно масують ідею, що азовці – фашисти. У нас є чимало матеріалів про життя батальйону, його бійців. Мені важливо зруйнувати цей стереотип, який закріпився за «Вавилоном 13». Після фільму про ромів ніхто не буде звинувачувати нас у право-радикальних поглядах. 

Але основна причина – це саме інтерес, мені цікаво, що відбувається з ромами та іншими нацменшинами, як вони беруть участь у подіях та переживають їх. «Вавилон 13» знімає кіно громадянського суспільства. Тут на Закарпатті я обрав тему маленької людини, яка робить велику справу. Роми волонтерять, допомагають один одному, допомагають армії. 

 

«Вавилон 13» з’явився на початку Революції Гідності. Тоді об’єднання цього документального кіно з’явилося, щоб показувати інше суспільство, яке змінюється та протестує. На вашу думку, від моменту створення студії до сьогоднішнього часу ваш документальний проєкт зміг вплинути на думку суспільства?

 

У «Вавилон 13» є декілька принципів, яких ми дотримуємось. Ми майже не працюємо з інформацією. Це не наш інструмент. Зараз у кожного лежить в кишені смартфон з камерою, на яку можна знімати все, що завгодно і люди знімають. На Майдані біля одного протестуючого, який кидав коктейль Молотова, стояло 5 фільмуючих все на відео. Інформацію можна інтерпретувати, перекручувати, робити будь-що. Ми працюємо не з цим, ми працюємо з емоціями. Ми знімаємо не телевізійні матеріали, а саме документальне кіно. 

Ще один принцип студії – ми принципово не знімали нічого з політиками та людьми, які можуть спекулювати емоціями, прагненнями людей, а також контекстом. Об’єкт нашої цікавості – прості люди, громадянське суспільство. 

Я сподіваюся, що наші роботи трошки змінили думку щодо громадянського суспільства. Думаю, що допомогли людям відчути власні сили, допомогли відчути свою дієвість як частини суспільства, перевели з пасивного у більш активний стан. 

Фото зі зйомок документальної стрічки про ромів

Роми, по суті – це закрита спільнота. Розкажіть, будь ласка, більше про те, як ви налагоджували комунікацію?

 

Це правда, що роми – закрите ком’юніті. Просто прийти до них у табір із камерою можна, звісно, але ж ніякої цікавої інформації ви не отримаєте. Вони будуть працювати на камеру, намагаючись щось отримати від того, хто знімає – гроші або якісь інші речі. Це не умовність, але така особливість. 

Роми дуже різні, у мене є кум, у якого ми зараз живемо. Він народився в Австрії, одружений на місцевій українці. Зараз він грає з місцевими музикантами у гурті Hudaki Village Band. Юркін бенд-лідер, серед гудаків гурту є декілька ромів. Це осілі роми, які мешкають в сусідньому селі вже декілька поколінь. Зсередини я знаю про складнощі, з якими зіштовхуються роми під час спілкування в суспільстві. У нас є протекція ромського правозахисника з Ужгорода, є також декілька моїх друзів – місцевих ромів, через яких можна отримати протекцію. Але цей матеріал, як я вже казав не дуже серйозний фільм. Ця робота не про погляд зсередини, ми просто отримали від ромів інформацію про те, що вони також беруть участь у війні, страждають від неї. Мені, як кінематографісту, для того аби працювати з тематикою ромів необхідно приблизно півроку. Мені необхідно пожити з цими людьми та вивчати тему зсередини. У нас просто є протекція захисників. По наших волонтерських справах ми допомогли їм і продовжуємо допомагати, тому маємо певний рівень довіри. 

 

У вас існували власні стереотипи щодо ромів? 

 

Насправді у мене й не було стереотипів. Я пам’ятаю, що коли був у дуже маленькому віці, десь п’ятирічному, зараз мені п’ятдесят (сміється) я хотів, щоб мене вкрали роми. 

 

Чому? 

 

Коли я бачив ромів, які йшли вулицею і мені подобалася їхнє гарне, яскраве вбрання. Вони ходили по місту босими, гучно розмовляли, у них були золоті зуби. Це виглядало так прекрасно і я хотів потрапити до цієї компанії. Я був маленький і всі лякали, але так складалось, що у мене завжди були друзі ромської національності. Тому жодних стереотипів, щодо того, що вони займають у нашому суспільстві таке «некастоване» місце. У нас немає каст, ми ж не живемо в Індії, в Японії. Є твердження, що вони обрали собі якийсь кастовий стан та поводяться як шудри в Індії, таке час від часу випливає навіть серед ромів. У мене таких думок не з’являлось ніколи. 

Фото зі зйомок документальної стрічки про ромів

Вдалось щось перейняти від ромів, працюючи з цією темою? 

 

Насправді особисто мене роми навчили не піддаватися емоціям, думати, аналізувати, бути холодним у спілкуванні з людьми. Бути холодним поруч із ромами неможна, це дуже темпераментний народ, страшенно цікавий. У спілкуванні з цими людьми емоційна амплітуда дуже широка, але в них є свої традиційні суспільні установки. Вони не завжди схожі на наші світські установки. На це треба зважати, аналізувати їх та думати. 

 

Роми закрите ком’юніті з одного боку, але я не вважаю, що воно маргінальне. Звісно, там є маргінальна частина і дуже велика, але є інша. Однозначно казати, що роми «ось такі» чи «такі» не можна.

 

Ромський народ за своєю природою мандрівники. Ця мандрівна душа, яку неможливо викоренити. Навіть якщо б суспільство й хотіло їх максимально соціалізувати –  питання чи були б для них такий механізм корисний? 

 

Вважаю, що тут також не можна так глобалізувати. Для когось це підходить – для когось ні, у когось одні обставини – у когось інші. Люди абсолютно різні. У ромів є багато людей, які простіше рушаться з місця, скажімо, українці. Дуже багато людей, яких ви бачили у фільмі – нині в інших місцях. Наприклад, Василь Каналуш він поїхав до дружини в Румунію. Де він буде завтра – не можу сказати та й він теж. У нього рішення приймаються просто за секунду.

 

Чи маєте намір продовжувати знімати якісь стрічки на ромську тематику надалі в контексті сьогоднішньої війни? 

 

Мені б дуже цього хотілось, але відповісти точно поки не можу. Нині події відбуваються настільки стрімко, що прогнозувати щось складно. Зараз треба оперативно працювати. Я не можу просто зупинитись на півроку, зануритись у ромське життя та варитись там весь час, конструювати кіно. Це тому що я просто загублю купу матеріалу довкола. 

Фото зі зйомок документальної стрічки про ромів

Які ще теми документалістики сьогодні для вас є актуальними?

 

Наприклад, наступна робота, над якою я зараз працюю присвячена художниці. Вона модна та відома майстриня – Жанна Кадирова. Художниця робить смішні, кам’яні об’єктики та продає їх через свою галерею, меценатів та колекціонерів, з якими співпрацює. Днями була відкрита виставка на венеційському бієнале з її роботами, на вилучені кошти художниця купує бронежилети, допомагає якось людям з армії та у суспільстві. 

Взагалі навколо нас дуже багато всього й ми маємо бути активними. Фокусуватись на чомусь одному означає загубити чимало цікавого. Ми повинні показувати людям, що відбувається. Зараз всі дуже злі, я розумію, бо у нас війна, але ж те чим ми відрізняємось від нашого ворога – це людяність. Необхідно весь час показувати, що поруч з тобою є цікаві, фантастично добрі та цілеспрямовані люди. З них можна брати приклад, їх треба поважати, цінувати та допомагати їм. Ромська тема вона фантастично цікава.

 

Розмовляла Маріанна Максимова

Розшифрувала розмову Руслана Полянська 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

two × one =