Колонка

«Не ромське заняття» або як бути ромкою?

Цим текстом автор висловлює власну думку та не має на меті зачепити почуття читачів.

Ми отримуємо уроки з історії, але досі не в змозі їх осмислити. Патріархальні доктрини в суспільстві 21 сторіччя створюють все більше незручностей для жінок та лишають їх можливості жити своїм життям. Я народилась в ромській родині, але виховувалась відповідно до свого оточення. Одначе, на досвіді знайомих добре усвідомила якими згубними можуть бути принципи тих, хто вирішує, як тобі жити.

«Вибір без вибору»

Патріархальний уклад призводить до прищеплення архетипу «ідеальної жінки» із самого дитинства. Дорослішання супроводжується навіюванням цілі створити щасливу сім’ю, що обов’язково залежить від того наскільки дівчинка гарно вихована та відповідає нормам ромської громади. Тобто свідомо чи напівсвідомо, але головною метою для дівчини-ромки в родині ставлять вдалий шлюб, а не самореалізацію. Як наслідок – відсутність гендерного паритету. Чоловікам віддається право розв’язувати всі питання, приймати рішення за жінку та подекуди ставити обмеження на її волю. Спочатку дівчина перебуває під контролем батьків, братів, а потім – чоловіка. Теоретичне право вибору є, наприклад: можна обрати одяг, але щоб він відповідав типу, певній довжині, відвертості, наявності розрізів. Тобто де-факто вибору немає, теж саме стосується віку заміжжя, сфери діяльності, національності партнера і далі за списком. Звісно, мова йде не про сто відсотків родин, але левову частину з них.  

Мені було років 15, коли я познайомитись з ромською дівчиною в Запоріжжі. Ми з подругою вийшла гуляти й мою увагу привернула самотня дівчина, яка була трохи старшою за мене. Вона каталась на гойдалці. Нам вдавалось спілкувались тільки тоді, коли зустрічались на цьому майданчику. У процесі мене дуже здивувало, що зі школи її забрали після 8 класу. Батьки аргументували це її віком та згубним впливом однолітків інших національностей. Прикро стало тоді, коли я дізналась, що її старший брат продовжує навчатись. І проблема була саме у страху батьків за «зіпсоване» виховання дівчинки, як майбутньої дружини. Згодом вона вийшла заміж, можливо вже народила дитину. І все б нічого аби стати «ідеальною жінкою» у 17-18 було її вибором.

«Не ромська справа»

Навчатися я любила ще зі школи, оскільки результати були гарні, то родина мене в цьому підтримувала. Я мала русяве волосся та світлу шкіру, тому сказати, що ромка за зовнішніми ознаками ніхто не міг. З булінгом у школі та університеті ніколи не зіштовхувалась, навіть коли однолітки дізнавались про мою національність. Проте іноді відчувала тиск з боку родичів і близького оточення, якому кортіло запхати мене у звичні для них рамки. Розчаруванням для мене став випускний. Якщо точніше випускний, на який я не змогла потрапити. Свято відбувалось у ресторані на березі Дніпра, саме там планувалось зустрічати схід сонця. Упередження родичів зіграли проти й маму вмовили не пускати мене на святкування. Я тяжко це переживала, адже розуміла, що заслуговую на таке ж свято, як і інші.

Наступним бар’єром став вступ до університету. Коли обирала майбутню сферу діяльності зі сторони оточення було чутно: «журналістика їй не підходить», «коли заміж піде, то доведеться кидати», «це не професія для ромки». Чи ображало це мене? – Ні. Вже тоді я розуміла, що не хочу провести «життя на кухні». Традиції – це чудово, але плутати їх з устроєм життя не хотіла, особливо виправдовуючи цим зіпсовані роки та можливість самореалізації. На думку «досвідчених дружин» журналістика була помилкою, адже жоден ромський чоловік не відпустить мене кудись щось там знімати (так-так, саме «щось там»).

До слова журналісткою я таки стала і на здивування віддаленого оточення пішла працювати вже після першого курсу. Звісно і тоді заклики про одруження та ризики залишитись самотньою не припинились (і це у мої-то 19 на той момент). Час від часу працюючи з правозахисною тематикою, я все більше занурювалась у проблеми ромів. Не всі проблеми були очевидними, адже негативного досвіду в мене було не так багато. Втім, навіть при цьому мені довелось довго шукати та викорінювати певні поведінкові звички, які просто заважали в роботі чи становленні в соціумі. Обмеження та жага “відповідати вихованню” навіювали відчуття провини за інакомислення і подекуди доводилось зіштовхуватись з наріканнями старших родичок. 

Сьогодні ромські жінки розкривають свій потенціал, відбуваються зрушення у процесах емансипації, але вони не настільки глобальні якими могли б бути. Освіта стає вирішальним етапом на шляху до самостійності, вона підготує дівчат до життя та роботи, підвищить їх самооцінку, статус в сім’ї та громаді. Коли ти маєш освіту, роботу, мету – життя крізь призму чужих думок стає під питання. Ймовірно розв’язання проблеми криється саме у потребі отримувати освіту та займатись саморозвитком у будь-яких умовах. Тоді можливо через одне-два покоління ромські жінки нарешті нестимуть відповідальність за своє життя та вибір повною мірою.

 

Руслана Полянська

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

19 − 3 =