Блог

Та, що живе на Млинках

Щодень бачу її у місті. Безтурботна, тиха, смиренна вона зазвичай цілими днями ходить Площею Ринок туди-сюди. Наче діва індійська вдивляється у кожне людське обличчя, що минає повз неї. Щось пошепки промовляє до себе, наче виконує якусь особливу мантру. Миє руки у невеликій водяній колонці, встановленій у центрі міста як доповнення експонатів «вуличного музею». Інколи у неї з’являються якісь раптові справи і її тонке, худорляве тіло губиться у натовпі люду, що втомлено насувається з базару. Місто вирує розмаїтими барвами. Запах акацій та бузини пролізає крізь одяг і осідає десь на глибині думок. І нашого тіла. 

Завжди знала, що її звати Оля. Зрештою, так вона колись мені представилась. Лиш потім ім’я «Оля» змінилось на «Камелію».

Камелія то для своїх. Ну, для циган. А Оля для інших, якось сказала мені Оля-Камелія, коли я  вкотре побачила її безтурботну на ринку. Заглиблена у власний нурт, вона непорушно вдивлялась кудись поперед себе. Називай мене Ка-ме-лія,   радісно промовила складами й повільно рушила за мною.

*****

Камелії 13. Вона – ромка за походженням. У неї темно-коричневе густе й кучеряве волосся. Великі круглі очі кольору цинамону. Червоний светр, сині джинси, білі сандалики. Схожа на мексиканку чи бразилійку. Але акцент видає її ромське походження. Трохи низький, хриплий голос. І усмішка, яка  майже ніколи не злазить з її дитячого обличчя.  У Камелії ще два молодші брати – Мойсей та Самсон. Худорляві, у футболках та у великому, як на їхні дитячі ноги взутті, ромські хлопці ширяють містом наче дрібні птахи, у пошуках якоїсь крихти їжі. І байдуже що сьогодні вони нічого не знайшли. Головне  проминув ще один день життя. 

Пропоную Камелії пригостити її солодощами. Вона непомітно залишає шматок для братів. Акуратно загортає кавалок їжі у папір та ховає до кишені. 

Про що ти мрієш?

— Ні про що, знизує плечима, біжучи на зустріч Мойсею, який зненацька кличе старшу сестру, стоячи біля міської ратуші. Її темні кучері куйовдить вітер, заплітаючись у всю густину блискучого дитячого волосся. 

Камелія з братом Мойсеєм в Дрогобичі

Камелія разом з Мойсеєм та наймолодшим Самсоном мешкають на околиці міста в  старій халабуді. Місцевість, що прилягає до берега річки Тисмениці. Пересохла, яка заледве струменить життям, її води змією тихо протікають цією частиною, насилу нагадуючи про себе. Як і про всіх тих, хто мешкає тут. Про людей, котрі розмовляють іншою мовою. І про яких майже нічого не знаємо ми. Місцеві кажуть на них: “ті, що живуть на Млинках”.  Самі ж себе називають циганами-ловарами. Збирають дрова, крамують всілякої всячини, викопують хрін на полях та продають їх на місцевому ринку. Тримаються разом,  а потім гуртом знову повертаються у свої осиротілі, порожні домівки, до яких ніколи й ніхто не приходить у гості. Інколи вони згадують усіх розкиданих по світу предків, які прийшли у цей край  з різних частин світу. І голос яких досі лунає як нагадування про минуле. Як висохлі води Тисмениці. 

Камелія не знає звідки походить її рід, але колись обов’язково віднайде його генеалогію. Принаймні дуже вірить у це. 

Разом із двома братами інколи відвідує суботню школу на Млинках. Сюди раз у тиждень приїжджає група Євангелістів, щоби навчати ромських дітей такої-сякої грамоти. Недавно на одному з уроків Камелія разом з Мойсеєм навчились писати літеру  “ґ”.  Акуратно на біломі листі, міцно притискаючи до дрібних пальців кулькову ручку, вперше намалювалу невідому їм закарлючку. Тепер при зустрічі Камелія щоразу промовляє літеру “ґ”.Так наче для неї це якийсь невідомий всесвіт, який вона поволі відкриває для себе. І наповнює новими сенсами. Можливо, так є.  

****

Неділя на площі Ринок спекотна й тиха. Птахи купчаться табунами біля ґонтових дахів старих будівель. Міські голуби ліниво збирають крихти хліба, яку місцеві недбало кидають додолу. Червнева спека розливається вулицями. На терасах кнайп гамірно, чути як в прохолодних покоях ресторанів варять каву. Ми з Камелією, сидячи за невеликим столиком, розмовляємо про її справи буденні, про нові літери, які вона із захватом вчиться писати у свій зошит. Зрештою, про мрії, яких у неї немає. Раптом очі дівчини наповнюються гнівом,  обличчя набирає сердитості та злостивості.

Що дивишся на мене, як на диявола?,каже Камелія молодому кельнеру, який побачивши малу ромку виходить на терасу кнайпи, грізним поглядом наказуючи піти. Десь поблизу лунають церковні дзвони, звук католицької меси котиться пів містом. Потім погляд бармена дещо пом’якшується і він, полишивши свого наміру прогнати ромське дівча, повертається варити каву нетерплячим відвідувачам.  Лунає сирена повітряної тривоги. Вже втретє за день. Хтось раптом підіймається та спішить в укриття, дехто так і залишається сидіти непорушно, неспішно попиваючи холодне пиво та задираючи голову в небо.

Камелія ще трохи про щось говорить, не реагуючи на пронизливий звук, що реве наче дикий звір, встає зі столика і поволі зникає у закутку вузької вулиці. Вона не ховається у бомбосховищі. І не боїться ракет. І війни теж не боїться. Принаймні так каже. Може вона просто нічого про неї не знає?

На краю міста лінивий  червень засинає собі в хлібних цебрах полудня. На обрію майорять гірські хребти, помаранчеве сонце зникає за обрієм. Камелія повертається до себе. На Млинки. Там тихо і спокійно. І ніхто не подивиться на неї “як на диявола”.  Бо тут вона своя. 

І звуки сирен не гудуть. Бо їх тут не чути.

 

Автор: Єва Райська

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

19 − 18 =