Активізм

«Опинившись в безпеці, я відчула провину»: громадська діячка Анжеліка Бєлова

Анжеліка Бєлова – громадська діячка, засновниця ГО «Голос Ромні» та за сумісництвом мати трирічної донечки. Після початку повномасштабної агресії вона, як і мільйони жінок, опинилась у ситуації вибору й неможливості щось зробити. Рішення виїжджати було непростим, як і адаптації до нових умов життя, боротьба з відчуттям провини.

Як Анжеліка змогла спрямувати свої емоції в роботу та з якими складнощами зіштовхуються ромки в умовах війни, намагались розібратись разом з ромською активісткою Анжелікою Бєловою.

Анжеліко, розкажіть, будь ласка,  про події 24-го лютого. Де вас з родиною застала війна?

Напередодні подій ми з Софією (донька Анжеліки, -ред;) були в лікарні на лікуванні. Нас відпустили додому вдень 23-го лютого. Тоді в мені прокинувся інстинкт, який і досі не можу пояснити:  я почала пакувати тривожну валізу, поїхала у торговельний центр і закупила продукти, консерви, макаронні вироби. На мене дивились наче на інопланетянку, (усміхається). Ми повернулись додому безсилі. І я міцно заснула. Наступного дня мій чоловік мав відвозити хлопцям в АТО генератор, але коли я прокинулась він повідомив, що почалася війна, – згадує події того пекельного ранку Анжеліка. Дівчина була настільки втомлена, що не прокинулась навіть від гучних вибухів і звуків винищувача.

Рішення покинути країну було прийнято швидко?  Наскільки воно було складним для вас, адже у вас дитина, якою опікуєтесь. Водночас чоловік, за якого теж хвилюєтесь.

Костя розповів, що над нашим будинком пролетів винищувач і він не хоче аби його дружина з донькою бачили весь цей жах. Звісно, одразу після цього ми почали зв’язуватись зі знайомими. Було прийнято спільне рішення виїжджати якомога скоріше, разом зі мною вирушила моя подруга Олександра Коряк. Їхати машинами було моторошно, дорога до Львова тривала 2 доби. Ми не знали, що відбуватиметься і куди стрілятимуть — це було нестерпно. Кордон довелось перетинали пішки, я вмовляла чоловіка поїхати з нами. Дитячі документи з лікарні дозволяли йому виїхати, але він відмовився навіть намагатися. Сьогодні чоловік волонтерить, допомагає закуповувати амуніцію, умундирування нашим захисникам, — схвильовано переказує свої спогади Анжеліка. З чоловіком вони не побачаться ще 3 довгих місяці.

Де ви знаходитесь зараз? Я знаю, що продовжуєте допомагати біженцям. Розкажіть, будь ласка, більше про ваші проєкти.

Зараз ми з подругою та моєю родиною знаходимось в Угорщині і винаймаємо житло. Перший час мешкали у колег, переходили з місця на місце.  У моєї семирічної племінниці почались проблеми через вибухи та тривоги, тому рідні приєднались до нас. Опинившись тут, я  відчувала провину через те, що знаходжусь в безпеці. Тому перше, що зробила — це спрямувала свою заявку до німецького фонду. Ми почали надавати гуманітарну допомогу у Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській та частково Херсонській областях. У рамках проєкт допомогу отримали понад 1000 людей. Також нам вдалось закупити 10 бронежилетів і касок для бійців ЗСУ. Тут знайомі запропонували організувати вечір благодійності, на якому ми також зібрали більше як 10 тисяч гривень на бронежилети й турнікети для захисників. Потім написали проєкт та отримали фінансування на допомогу ромам, які вимушено перемістились по Україні — розповідає Анжеліка. Вона каже, що дуже вдячна колегам на місцях, які допомагали реалізовувати ініціативи.

Чи звертаються до вас дівчата ромки? Якщо так, то які питання/потреби найбільш поширені?

Передусім це питання грошової допомоги, евакуації та житла. Знайти помешкання нині важко, мені телефонували соціальні служби Запоріжжя з проханням допомогти розселити наших людей. Місць немає ні для кого.  Саме тому я планую великий проєкт по відкриттю шелтера, але нині зважую всі ризики. У рамках вищезгаданого проєкту з Запоріжжя до Німеччини було евакуйовано 34 людини. Ми з Олександрою супроводжували людей з кордону до фінального етапу, – з певною радістю в голосі каже Анжеліка. Десятки дітей і жінок опинились в безпеці завдяки проєкту.

В тилу нині також потрібна допомога. У Запоріжжі дівчата ромки волонтерили, наче навіть відвозили їжу військовим. Розкажіть про волонтерство сьогодні.

Так, наші дівчата готували їжу й передавали територіальній обороні в місті. Це була особиста ініціатива на початку всіх подій, можливо продовжується й донині. Також у Запоріжжі є підприємці, які приймають у своєму готелі переселенців та біженців безоплатно. На території готелю є ресторан, в якому щоденно надається харчування.

Чи зіштовхувались ви з ситуаціями, в яких сьогодні ромські дівчата не можуть покинути домівки через упередження родини? Патріархальне суспільство ромів видозмінюється під впливом подій чи навпаки?

Левова частина проблеми в тому, що ромські дівчата з більшості родин не є соціалізованими. Вони зростаються в тепличних умовах, не навчені самостійності й дуже залежні від своїх родин та чоловіків. Серед евакуйованих була лише одна молода дівчина з двома дітьми, але без супроводження. Інші їхали з мамами, тітками. Незаміжніх без супроводження не було зовсім. Я виросла в змішаній родині, але навіть мене не відпускали тривалий час без чоловічого супроводження. Можу згадати як вперше було моторошно їхати самій. У своєму оточені я знаю ромок, яких родини відпускали навчатись в європейські заклади. Зараз вони соціалізовані – знаходять роботу, допомагають родинам, мешкають окремо. Тим, на кого тисне патріархальне виховання складно й події сьогодення доказ цьому. Дівчата думають, що «не покидати родину» — це їхнє особисте рішення, але й батьки нічого не роблять аби вони виїхали в безпечне місце. По-друге, у них навіть немає навичок. Вони не зможуть облаштувати своє життя без батьків. Надзвичайно важливо навчати своїх дітей самостійності й відпускати їх.

Як дівчатам краще боротись з психологічними бар’єрами? Більшість стикаються зі складнощами різного характеру як закордоном, так і в Україні.

Робити необхідно навіть якщо дуже складно. Якщо ви опиняєтесь в іншій країні, не можете спілкуватись – не закривайтесь, не сидіть вдома, намагайтесь виходити та шукайте нові контакти. Зараз багато українців організовують пабліки в соціальних мережах, де розміщують новини про різні заходи в підтримку українців, заходи для підтримки українців, які вимушено покинули свої країни, можливості для мам із дітьми, для молоді. Ми мігранти, але зараз необхідно дбати про свій психологічний стан, входити в суспільство, яке нас оточує та будувати своє життя у цей складний час. Ромським дівчатам треба пам’ятати, що спілкуючись з іншими людьми ви не втрачаєте свою національну ідентичність, не асимілюєте, а соціалізуєтесь.

 

Спілкувалась: Руслана Полянська

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

17 − eleven =