АктивізмІсторії спротиву

Людяність та любов навіть без документів: як ромська активістка допомагає переселенцям в Ужгороді

Війна в Україні, спричнена російською агресію, змушує щоденно зшивати країну. Гуртуватись та об’єднуватись. Відбудовувати, допомагати та тримати міцно за руку того, хто цього найбільше потребує. У війні проти російських окупантів, ромські спільноти України не залишаються осторонь. Вони, як і всі українці, також долучаються до руху спротиву, показуючи приклад солідарності та взаємопідтримки у боротьбі.

Біль, схований у затінку лип

В Ужгород з перших днів війни приїхало сотні ромів з інших регіонів України. За різними підрахунками цифри коливаються від 20 до 30 тисяч внутрішньо переміщених ромів  з різних частин країни. Налякані, голодні, без дому та з ранами  наче вирви в серці,  вони вирішили шукати прихисток  у більш безпечних містах України.

З першого погляду може здатись, що в Ужгороді майже не відчутно війни. Людяні вулиці та галасливі  кнайпи, у яких розпашілі від сонця люди, п’ють каву. Ринки та базари, де місцеві господині продають всяку свіжу городину. Нічні ліхтарі, що осявають широкі вулиці міста, коли сонце ховається за гірські хребти. Молоді мами з дітьми бавляються посеред головних площ. Зрештою, Закарпатська область – єдина частина в Україні, де не діє комендантська година. Місцеві кажуть немає потреби. Тому і місцева влада вирішила відмінити обмеження. Проте, попри усю, на перший погляд, життєствердність та радість цього гірського міста, тут багато смутку та туги. За втраченим домом. За рідними. За містами, яких уже майже не існує.

У кожному закутку якоїсь давньої  австрійської вілли чи розлогої чеської кам’яниці, схована історія переселенців. Біль, який носять біля серця, наче намагаються занурити у найглибші води річки Уж, що так спокійно протікає містом. Або замаскувати у тіні розлогих квітучих лип, котрі своїм п’янким запахом задурманюють голову та нагадують про літо, яке у розпалі своїх щедрот. Навіть, якщо війна триває.

Змінювати та надихати

Каміла Горват ромка за походженням. Їй 22. Вона одна з тих, хто вирішив залишитись в країні під час повномасштабного вторгнення. До війни дівчина займалась активізом, боролась за права ромських меншин, паралельно навчалась на магістратурі соціальної роботи та працювала у Закарпатській обласній державній адміністрації у центрі соціальної служби. Батько Камілли знаний в Ужгороді чоловік. Мирослав Горват представник Закарпатського обласного ромського об̓єднання „Романі черхень”, що у перекладі з ромської перекладається як ромські зірки”. Він  справжня зірка ромської спільноти Закарпаття і передав старшій доньці бажання до активізму і соціальної роботи. З дитинства Камілла пов’язувала себе із батьковими захопленнями допомагати людям та змінювати світ настільки, наскільки зможеш.

Якщо ти хочеш, щоб про тебе змінили думку зроби щось для цього!, Камілла експресивно розводить руками. Її очі наповнені цікавістю, впевнений погляд вказує на те, що дівчина завжди добивається того, що прагне. Кучеряве волосся, кінці якого пофарбовані у світлий колір, її лискучі пасма виблискують на сонці. Широкі очі та темні брови, акуратно розчесані та вкладені в цілісну форму. Довгі вії та контури губ, обведені малиновим кольором помади. Незважаючи на свій молодий вік, ромська активістка, вже працює у державній структурі поряд із фахівцями своєї справи, активно долучаючись до міських процесів свого міста.

Зроби щось. Зміни ситуацію

Про дискримінація дівчина  розповідає, що інколи, в шкільні роки стикалась із несприйняттями себе та своєї ромської ідентичності в суспільстві.  Проте, довго не занурюючись в цю тему, вона одразу додає про важливість власного прикладу для інших. Розказує про себе. У школі Каміла намагалась вчитись краще за всіх, мати хороші оцінки, брати активну участь у громадському житті та, зрештою, ламати стереотипи про “бідних та неосвічених” ромів.

Спочатку я відчувала це відношення. Потім подумала, що потрібно  зробити, щоб змінити цю ситуацію,дівчина жвавіше, голос набирає ще більше впевненої інтонації, погляд стає наче у дорослої жінки. Зрідка вона однією рукою поправляє волосся, а в іншій тримає смартфон це додає дівчині важливості. Під час навчання молода ромка продовжувати ініціювати різні проєкти та важливі ініціативи, їздила на конкурси та олімпіади. У цьому, як вона сама розповідає їй допомагали та підтримували батьки. 

Війна, волонтерство та списки людей

Ранок 24 лютого став для ромської дівчини кривавим та несподіваним. Таким, як  і для мільйонів українських громадян. Сирена та гул військових літаків знаменували початок війни. Але Каміла не розгубилась. Знала, що повинна залишатись у своєму місті та продовжувати робити, те, що важливо. Тоді зібрала всі свої сили  в рюкзак  та долучилась до волонтерського руху в Ужгороді. Тоді ранок для Камілли розпочався з волонтерства,  який триває і досі.  О сьомій ранку наступного дня після вторгнення, Каміла сіла за стіл штабу гуманітарної допомоги “Совине гніздо” та разом з командою інших волонтерів почали приймати й реєструвати першу хвилю переселенців.

В Ужгороді “Совине гніздо” цілодобовий центр  прийому гуманітарної допомоги та пункт розподілу населення, створений міської радою міста. До сьогодні тут щоденно приймають теплі речі, каремати, спальники, воду, медикаменти. Розселяють переселенців та надають всі неьхілну спивхооігнч там метірлаьну підтримку. Для цього міська рада Ужгорода створила спеціальний рахунок, який концентруватиме у бюджеті міста гроші на допомогу територіальній обороні та постраждалим людям. Каміла каже, що з перших днів волонтерила у центрі цілодобово, але зрозуміла. що віддає власний час, зусилля та допомоги для інших. Тих, хто цього зараз дуже потребує У кого немає дому та міста, бо їх розбомбили російські бомби.

Білі, довгі бланки паперу, які лежали на дерев’яних столах, списки приїжджих осіб, таблиці із ретальними заповненням особистої інформації: прізвище, ім’я, рік народження, рідне місто, наявність документів, кількість дітей все це мерехтііло  Камілі перед очима довгими годинами щоденно. Дівчина працювала майже без відпочинку. Додому поверталась лише під ранок, втомлена падала у м’яке ліжко власного дому, а через декілька годин знову йшла у штаб гуманітарної допомоги, оскільки кількість людей, що прибували на вокзал в Ужгороді  лише збільшувалось. Усі шукали прихистку. Чекали на допомогу інших.

Порожні будинки, в яких вдихнули життя

Двадцятидвохрічна Каміла разом зі іншими активістками, селила ромські сім’ї у всі можливі прихистки міста,  школи, садки, спортзали. Крім того, місцевій владі з командою волонтерів вдалося налагодити цініативу разом з місцевими ромськими родинами: ті, які виїхали з міста та мали можливість погостювати у родичів за кордном погодились віддати свої порожні доміки для ромських переселенців із Харківщини, Віннични, Донеччини та інших областей України, звідки щоденно величезним натовпом люди тікали люди від війни. Так вони вдихали життя у порожні будівлі, які осиротливо  чекали на своїх господарів

Мікрорайон Радванка місце, де в Ужгороді проживає велика кількість ромів, сьогодні заселена десятками інших людей тих, у кого російські війська відібрали власний дім та змусили залишитись  з маленької незграбною валізою в руках. Цілодобово у центрі допомоги “Совине гніздо” працювали дорослі та дитячі психологи. Каміла розповідає, що така необхідність була весь час. скільки люди приїжджали емоційні та травмування. Інколи вони просто кричали віді страху та болю всього, що пережили під кулями. 

Людяність та любов. Навіть без документів

Була одна історія, яка мене отак прям зачепила, знаєте, Каміла розводить руками, очі опускає додолу. Згадує.прийшла до нас одна жінка. Вся така залякана. П’ятеро дітей.  Її чоловік без документів. Но, ми були змушені викликати поліцію, самі розумієте. Людина без документів, пояснює Каміла, торкаючись волосся, що золотом виблискує під проянями липневого сонця.Вона почала мене просити, ставати на коліна. Діти плачуть, так беззахисні. Не хотіла без чоловіка залишатись у прихистку. Просила, щоб ми поселила їх разом, щоб не розлучили. Каміла знову опускає очі. Емоційно жестикулює тонкими пальцами долоні. Пізніше дівчина вмовила координатора центру, щоб чоловіка не відправляти у відділок поліції, а поселити в одному приміщенні, лише на іншому поверсі. Так ромське подружжя і залишилось разом. Принаймні у цьому незнайому для них місті. Принаймні на декілька днів. Чи на довгий час.

Тут важлива людяність. І любов.

Каміла прощається. Перепрошує, що мусить йти. На неї ще чекає робота та волонтерство. Сім’я та батьки. Швидко зникає алею вулиці Ференца Ракоці, де розташований гуманітарний штаб допомоги при Закарпатській обласний військовий адміністрації. Місто ліниво гріє свої мури та старі будинки під розпеченим теплом цього погожого літнього дня. На обрію тихо сідає сонце, поволі відкочуючись за горби, які майоріють  з центральної частини Ужгорода. У небі  чути гул літака. В сусідній кнайпі кельнер абияк протирає стіл білим шматком тканини, заледве піднімає голову вгору,  а далі знову повертається до своїх щоденних справ міського життя. Варить каву та протирає круглі столи, за які сьогодні ніхто не сідає.

На краю міста липи продовжують цвісти, нагадуючи про плинність життя нашого.

 

Маріанна Максимова

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

6 − 2 =